Українська етнологія

На етнодемографічний розвиток руських земель продовжував впливати «татарський фактор». У XIV—XVI ст. він ототожнювався з Кримським ханством, яке 1449 року виокремилося із Золотої Орди, а згодом стало васалом Туреччини. Протягом XVII ст. татари здійснили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі. Поширений в етнічній пам’яті українського народу стереотип про «татарську неволю і знущання» почав формуватися у кінці XIII ст, а під впливом нападів кримських татар зберігався в етнічній свідомості ще й у XVI—XVII ст. Втрати від татарської експансії становили щонайменше 2,5 млн. вбитими і полоненими (О. Русина). В результаті цього центральна і південна частини України майже обезлюдніли, виникла реальна загроза самого існування українського етносу. Литовський посол Литвин у 1548 р. писав, що, здавалося, в Україні незабаром не залишиться ніякого населення.

Русько-татарські міжетнічні стосунки розвивалися в руслі не тільки силового протистояння, але й мирного співіснування. На це вказує збереження груп руського населення, що «сиділи за татарами», тобто добровільно визнавали їхню зверхність. Таке тривале співжиття відповідним чином позначалося на побуті та звичаях українського народу, хоча шлюбні стосунки (кровне змішування) між представниками двох спільнот зустрічалися рідко. Виходячи передусім з етноконфесійних критеріїв, в етнічній самосвідомості русин-християнин завжди чітко відрізнявся й навіть протиставлявся татаринові-поганину.

Зовнішні фактори значною мірою зумовили такі полярні й суперечливі тенденції розвитку українських земель у XV—XVI ст, як внутрішня дезінтеграція та консолідація, поглиблення етнічної окремішності русинів-українців тощо. Зокрема Люблінська унія, з одного боку, спричинила дезінтеґрацію українських етнічних земель, основна частина яких відійшла до Речі Посполитої, Сіверська земля —до Московії, а Буковина і Пониззя опинилися під протекторатом Молдавії. З другого боку, той факт, що в складі Речі Посполитої опинилася більшість української суспільності, сприяв його внутрішній етнокультурній консолідації. Етнічну інтеґрацію посилювали також економічні зв’язки та пертурбації й міґрації населення. Найпомітнішим у цьому процесі стало просування в другій половині XVI ст. великого потоку населення з Волині на Брацлавщину та Київщину.

Проте внутрішньоетнічна міксація ще не могла ліквідувати етнотериторіального партикуляризму, одним із проявів якого було існування таких, згадуваних у літописах, окремих груп населення, як «кияни», «подоляни», «волиняни» та ін. До XVI ст, коли Московія розпочала колонізацію Сіверської землі, свої етнографічні особливості тут зберігали сіврюки — нащадки давніх сіверян.

Багато українських учених (М. Кордуба, І. Лисяк-Рудницький та інші) вважало, що литовська доба мала вирішальне значення для етнонаціональної диференціації між Україною, Білоруссю та Московією. Скристалізовані в цей час полярно протилежні орієнтації русинів-українців на Захід, насамперед на Польщу, а московитів-росіян — на Схід міцно вкорінилися в ментальності цих народів.

Поглибленню внутрішньої дезінтеграції сприяла специфіка соціальної стратифікації, яка полягала в тому, що поділові на стани відповідала паралельна етнічна та релігійна диференціація. Становий поділ був важливим критерієм самоідентифікації особи в суспільстві. Пройшовши динамічну еволюцію, шляхта, по суті, перетворилася на внутрішньо сконсолідовану, привілейовану касту, на чолі якої стояло близько ЗО давньоруських княжих родів. За ними у становій піраміді перебувала відносно невелика група князів і панів, а далі —чисельніший прошарок дрібнопомісної шляхти. Внаслідок глибокого внутрішнього розколу значна частина української еліти зазнала денаціоналізації шляхом ополячення та окатоличення.

На етнонаціональний розвиток другого стану — міщанства значний вплив мало запровадження в українських містах, де у XVII ст. проживало 46% населення, магдебурзького права (самоврядування). Це сприяло формуванню громадянського суспільства, а також нової ментальності з рисами демократизму і самостійності мислення. З іншого боку, посилювався наплив у міста іншоетнічного елементу: поляки і німці почали займати провідне становище в органах самоуправління, а вірмени та євреї — в економічній сфері. На такому тлі через накладання німецької жорсткої системи самоуправління на більш м’які місцеві звичаєві норми і традиції сформувалася своєрідна «руська» модель магдебурзького права, яка порівняно із Західною Європою розширювала можливості для втручання центральної влади в життя міст.

У збереженні української етнічності істотну роль відігравали братства. Завдяки своєму загальнонародному й водночас «етнокорпоративному» характерові вони сприяли внутрішній консолідації міщанства, нагромадженню його етнокультурного потенціалу, а також захищали народ від окатоличення та ополячення.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...