Українська етнологія

Тема 6.

Етноісторичний розвиток українців у XIV—XX ст.

Різні аспекти, пов’язані з етноісторичним розвитком українців у XIV—XX ст, знайшли висвітлення у працях І. Винниченка, В. Даниленка, М. Грушевського, О. Гуржія, Я. Ісаєвича, В. Литвина, М. Коваля, В. Кубійовича, М. Кугутяка, О Кульчицького, І. Кураса, С. Макарчука, В. Наулка, В. Пашуто, О. Реєнта, О Рудницької, О. Русиної, В. Сарбея, В. Сергійчука, В. Смолія, В. Солдатенка, В. Степанкова, Т. Чухліба, Ю. ІІІаповала, Н. Яковенка та багатьох інших учених.

Етнонаціональні процеси в Україні у XIV— першій половині XVII ст.

У суспільній свідомості поступово зникає погляд на трьохсотлітню епоху в історії України, що тривала від післямонгольської навали до Хмельниччини, як на період якоїсь порожнечі, «історичного вакууму». Таке становище зумовлювалося перерваною традицією літописання, глибокими змінами у традиційному укладі життя, порушенням етнокультурних зв’язків між східнослов’янськими регіонами та іншими факторами. Багато поколінь дослідників поступово заповнювало прогалини у висвітленні розвитку русько-українських земель між 1340 та 1648 роками, хоча у вивченні цього періоду чимало проблем ще й досі залишається дискусійними. Це, зокрема, стосується визначення їхнього етнополітичного статусу: «Литовсько-Руська держава» чи «литовська провінція» та ін.

Поряд із внутрішніми суспільними чинниками складні й суперечливі процеси формування українського етносу в другій половині XIV— першій половині XVII ст. значною мірою зумовлювалися чотирма зовнішніми «іншоетнічними» факторами — литовським, польським, татарським, московським (російським). На такому тлі чисельність населення на українській етнічній території зросла з близько 3,2 млн. на початок XIV ст. до 3,7 млн. у XV ст. і 6,5 млн. в XVII ст.

Швидке «мирно-оксамитове» проникнення литовців на руські землі та етнополітичний характер створеного тут державного об’єднання з першого погляду видається парадоксальним явищем. Князі Київської Русі здійснювали успішні походи проти литовських племен, яких обкладали даниною. Але часи, коли «Литва з болота не показувалася», канули в Лету, після того як під протекторатом князя Міндовґа (1230—1263 рр.) відбулося з’єднання литовських племен в єдине державно-політичне утворення. За його наступника князя Ольґерда (1345—1377 р.) Литва інкорпорувала більшість руських земель — Київщину, Чернігівщину, Сіверщину, Переяславщину, Волинь, Поділля. Цей процес відбувся за згодою із Золотою Ордою, тож силове протистояння (битва на Синій Воді 1363 р. та інші) не було домінуючою тенденцією розвитку литовсько-татарських стосунків. Як наслідок фактично до кінця XIV ст. татари продовжували збирати податки з руських земель-князівств, що вже були повноцінними суб’єктами федерації Великого князівства Литовського.

Велике Литовське князівство мало поліетнічний характер, русини-українці та білоруси становили в ньому близько 90% населення, а етнічні землі самих литовців — лише десяту частину державної території. Процес «ослов’янення» литовської верхівки можна порівняти з асиміляцією варягів на Русі. Руська правляча династія змінилася на литовську, а її князі стали титулуватися як «Великий князь Литовський і Руський». Опинившись у слов’янському етнічному масиві, литовська знать прийняла християнство, а також руську мову, право, військову організацію тощо. Однак ці процеси не слід абсолютизувати, адже вони стосувалися лише соціальної верхівки. Руське та литовське селянство як основний носій етнічності продовжувало зберігати свої самобутні етнокультурні риси.

З другого боку, русини-українці опинилися перед реальною загрозою деетнізації через окатоличення та полонізацію. Зміни в їхньому етнічному розвитку зумовлювалися двома головними подіями. У 1387 р. Галичина була включена до складу Польщі, де на її основі виникло Руське воєводство з двохсоттисячним населенням. У1569 р. внаслідок об’єднання Польщі та Литовського князівства (Люблінська унія) виникла Річ Посполита, яка інкорпорувала більшість українських земель. Цей акт запрограмував подальшу етнічну дезінтеґрацію русинів на релігійному та соціальному ґрунті, що поглиблювалася у такому «трикутнику»: окатоличена еліта, православна еліта, православні народні маси.

З останньої третини XV ст. на етнічний розвиток русько-української суспільності зростає вплив Московського царства, яке прагнуло встановити верховенство над усіма східнослов’янськими землями. Загострення протистояння між ним і Литвою на рубежі XV—XVI ст. завершилося передачею Московії сіверських земель.

Характерно, що своїм претензіям на руські землі різні іншоетнічні державно-політичні чинники прагнули надати історичного обґрунтування. З одного боку, присвоюючи титул «государь всія Русі», московські володарі апелювали до прадідівських традицій, намагаючись таким шляхом монополізувати право на всю «руську спадщину». З другого боку, на тлі протистояння, яке розгорілося навколо укладання Люблінської унії, виникла ціла теорія, яка доводила, що завдяки таким факторам, як «давні завоювання», «спадкові відносини» та «добровільне визнання», Русь вже віддавна належить Польській короні. Отже, «відновлення» її влади над русько-українськими територіями ставало лише актом історичної справедливості.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...