Українська етнологія

Етногенез росіян. Формування третьої, наймолодшої східнослов’янської етнічної спільноти — російської мало найскладніший і найбільш суперечливий характер. їхню сучасну етнічну територію у середині І тис. населяли фіно-угорські та частково балтські племена, тому основні етногенетичні процеси розгорталися через їхнє змішування зі слов’янським субстратом. Вони відбувалися майже окремо у трьох основних центрах, які згодом окреслилися як Новгородська, Рязанська та Ростово-Суздальська землі. Ця глуха провінція Давньоруської держави відділялася від її київського центру масивом непрохідних хащів, тому в літописній літературі аж до XV ст. територію сучасної Європейської Росії називали «Заліссям», тобто землею, що міститься за лісом. Етнічна консолідація розпорошеної по лісах і болотах місцевої людності протікала повільно і мляво.

У VI—VII ст. слов’янські племена кривичів та ільменських слов’ян опанували територію майбутньої Новгородської землі, де асимілювали фіно-балтські племена — весь, водь, іжору. Новгород, що в писемних джерелах уперше згадується під 859 р., став центром літописного племінного об’єднання під іменем «словени», у їх — Хет. кривичі та ільменські слов’яни просунулися в північному та південному напрямах, досягнувши відповідно Поволжя та волго-окського межиріччя. Новгород став другим після Києва етно-політичним і культурним центром Давньоруської держави. До середини XV ст. на Новгородській землі відбувалося формування окремого етносу, але цей процес перервався після її включення в 1478 р. до складу Московської централізованої держави.

У другому регіоні між Середньою Окою та верхів’ями Волги і Дону слов’янські племена у VIII ст. почали змішуватися з фіно-балтськими (меря, водь, мурома, весь) та балтськими (голядь) племенами. На цій основі виникли літописні в’ятичі, які, просуваючись по Оці до Рязані, створили етнічну основу Рязанського князівства. Імовірно, до нього вливалося і середньодніпровське населення, яке, рятуючись від набігів кочовиків, мігрувало з південного приграниччя Київської держави.

Під впливом двох вищеназваних масивів за подібним сценарієм розгорталися етнічні процеси в третьому реґіоні формування російської народності — в межиріччі Оки і Волги, де згодом виникло Ростово-Суздальське князівство. Воно освоювалося двома колонізаційними потоками. У X ст. з Новгородщини рухалися ільменські словени та псковські кривичі, які згодом освоїли північні Муромські землі. Другий струмінь складався зі смоленських кривичів, які розселилися волго-клязьмінським межиріччям. Після перемішування з фіно-угорським субстратом у XII ст. населення цього реґіону почало зростати завдяки напливові людності з центральної частини Давньоруської держави. Саме Суздальське князівство очолило коаліцію Новгорода, Полоцька і Смоленська за відокремлення від Києва. Остаточний розрив відбувся за князювання корінного суздальця Андрія Боголюбського (1157—1174 рр.), якого можна вважати засновником російської державності. Перенісши столицю князівства із Суздаля до Володимира (після чого воно стало називатися «Володимиро-Суздальським»), він повів самостійну політику. Жорстоке зруйнування у 1169 р. суздальськими військами Києва, що супроводжувалося не тільки пограбуванням, але й безжалісним винищенням місцевого населення, свідчить, що цей конфлікт мав характер не лише міжусобної, але й передусім міжетнічної боротьби.

Внаслідок монгольського нашестя російське Залісся та українська Русь почали розвиватися окремими самостійними шляхами. На справедливу думку російського дослідника М. Трубецького, Московська держава походила від татарської імперії, московський цар був спадкоємцем монгольського хана, а значний відсоток московського боярства являла татарська знать. Звернімо увагу нате, що впродовж багатьох століть простий люд Московії не мав власного етноніма. Він самоідентифікувався не за етнічною, а за релігійною ознакою, тому російське селянство отримало назву «крестияне», що була похідною від слова «хрестияне». Офіційні назви «Московія», «Московское государство» походить від села Москви, що згадується в літописі під 1147 р. В країнах Європи та Сходу її мешканців називали «московитами», «московитянами», а в Україні від XV ст. — «москалями».

Духовна і матеріальна культура різних «гілок» східнослов’янського етнічного масиву формувалася у зовсім інших умовах. Про це яскраво свідчать приклади, які яскраво відображають загальний характер цього процесу. Вже в XI—XIII ст. культура праукраїнців суттєво відрізнялася від культури праросіян, що формувалися під впливом фіно-угорських і балтських традицій. Саме з фінської етнокультури росіяни запозичили популярні й до сьогодні пельмені, лапті, сорочку-косоворотку, жіночий кокошник, «російську» лазню та інші. Це ж стосується і священної тварини фінів ведмедя, який став народним символом росіян, що втілюється в образі «косолапого Мишки» та в культі «Русского Медведя».

Таким чином, процес формування трьох східнослов’янських спільностей відбувався неодночасно і на різних територіальних ареалах, тому теорії єдиної давньоруської народності та «спільної колиски» є ефемерними теоретичними конструкціями, які виникли з відомих ідеологічних мотивів, а тепер підтримуються через нездатність позбутися стереотипів імперського мислення. Російський етнос наймолодший порівняно з українським і білоруським. Формування російської народності розтяглося натри століття і відбувалося на північній та північно-східній периферіях Давньоруської держави, тому претендувати на її спадщину сучасні росіяни мають якнайменше підстав, на відміну від українців та білорусів. Лише виходячи з таких реалій, слід підходити до вивчення самобутнього етнокультурного і мовнол го розвитку та формування антропологічних особливостей трьох окремих’народів, яких об’єднує спільна назва — східні слов’яни.

Література: Гуслистый К. Г. Вопросы истории Украины и этническое развитие украинского народа. — К., 1953; Борисенко В. Політична міфологізація проблем дерусифікації України // Етнічна історія народів Європи. — 2001. — Вип. -11. Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993; Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968; Грушевський М. О Історія України-Руси. Т. 1. — К., 1991; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. —Л ., 1989; Давня історія України. — Слов’яно-Руська доба. — Т. 3. — К., 2000; Дашкевич Я. Основні етапи історії української нації. Міфологізація і деміфологізація // Родовід. — 1991. — Ч. 2; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997; ЗалізнякЛ. Де і коли виникла давньоруська народність // Пам’ять століть. — 1998. — Ч. 6; Залізняк Л. Л. Проблеми етногенезу українців з позицій сучасної європейської етнології// Маґістеріум. —Археологічні студії. — Вип. 6. — К., 2001; Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. —Львів, 1996; Ключевский В. О. Курс русской истории. — Ч. 1 — М . , 1987; Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. — К., 1998; Левчук Д. Заснування Московії та шляхи утворення деспотичної імперії.—Філядельфія, 1979; Мавродин В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. — М., 1971; Млиновецький Р. Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу. — Українське Наукове видавництво. — 1964; Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. — К., 2001; Пріцак О. Походження Русі. — К., 1997; Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. — К, 2000; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982; Толочко О. П, «Голочко П. П. Київська Русь. — Україна крізь віки. — Т. 4. — К., 1998; Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности — Л., 1979.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...