Українська етнологія

Культура і самосвідомість. Дослідники різних напрямів визнають існування в Давньоруській державі двох культур: першої — офіційної, надетнічної, що створювалася державними і церковними ідеологічними структурами, та другої— народної, творцем якої виступала проста людність.

Теза про панування «культурної єдності», яка буцімто сформувалася на основі спільної християнської віри та схожих рис у письменстві, архітектурі, мистецтві, також не може бути використана як «незаперечний арґумент» на користь існування ефемерної давньоруської народності. По-перше, християнська віра і культура прийшли з Візантії, отже, вони були спільною не лише для Русі, але й для Болгарії, Моравії, Словаччини, Румунії. Така іншоетнічна (а згодом надетнічна) за своєю природою духовна основа не могла стати придатним тлом для формування моноетнокультурної спільності. По-друге, у творенні державної культури Київської Русі не могли брати участь усі племінні об’єднання, що входили до її складу, бо вона формувалася в центрі, передусім у Києві та на Середній Наддніпрянщині, звідки через колонізаційні потоки й іншими шляхами поширювалася на значно відсталішу північну та північно-східну периферію.

До формування гіпотетичної давньоруської народності більшою мірою могла спричинитися народна культура, основою якої було спільне для всіх східнослов’янських племен язичництво. Однак вона складалася на основі самобутніх традицій, звичаїв і обрядів, які, як відзначалося, формувалися та передавалися з покоління в покоління у локальних відносно замкнених етнокультурних ареалах.

Радянські й деякі сучасні дослідники існування етнокультурної єдності у Київській Русі часто підкріплюють тезою про спільну «етнічну самосвідомість» давньоруського народу. При цьому, як правило, повторюється вислів великоруського імперського історика В. Ключевського, що киянин усе частіше думав про чернігівця, чернігівець — про новгородця, рязанця, псковця, ростовця, а всі разом вони думали про Руську землю. Проте важко погодитися з тим, що це могло стосуватися простоголюду—хліборобів і скотарів, які становили абсолютну більшість населення. Отже, єдність такого мислення та етнічної свідомості могла існувати лише на рівні князів або жлітописців (Нестора, Іларіона, Никоната інших), які в умовах хиткої конфедерації повинні були формувати і поширювати імперську ідеологію. Лише виходячи з таких позицій, можна зрозуміти, чому «мужі державні» відстоювали державну та етнополітичну цілісність Русі, вважаючи однаково «своїми» як Київ, Чернігів, Галич, Переяслав, такі Новгород, Смоленськ, Суздаль, Рязань, Ростов і, зрештою, всю людність від Карпат до Волги і Дону.

Твердження про існування якоїсь спільної етнічної самосвідомості серед розпорошеної на величезній території людності Давньоруської держави є свідченням живучості стереотипів імперського мислення, коли у намаганні видати бажане за дійсне ментальність і світоглядні риси правлячих кіл автоматично переносяться на широкі верстви народу. Засаду «в одній державі — один народ» також намагалися реалізувати в Російській імперії шляхом денаціоналізації «інородців». Це ж було і в Радянському Союзі, де компартійні ідеологи формували «нову історичну спільність — радянський народ».

У Давньоруській державі не існувало якихось інститутів на зразок системи загальної освіти чи засобів масової інформації, які б могли формувати спільні етнокультурні цінності в усього населення, отже, можемо говорити про існування не загальнодержавного, а лише певних «етнореґіональних» світобачення і мислення. Зокрема людність Середньої Наддніпрянщини усвідомлювала себе спадкоємцем Київської Русі і наступність такої ментальності не змогли перервати ні монгольське нашестя, ні подальші важкі випробування, якими супроводжувався етно-історичний розвиток українців.

Таким чином, історичною реальністю була лише давньоруська державність, а зовсім не тотожна цьому поняттю давньоруська народність, котра за пануючих тоді суспільно-політичних умов взагалі не могла скластися. Продовжуючи слушну думку Г. Півторака, про давньоруське суспільство слід говорити не як про єдину народність, а як про відносну спільність багатьох східноспов’янських етномовних груп в одній державі з єдиною офіційною ідеологією і релігією.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...