Українська етнологія

Мова. З’ясовуючи проблему мови як головної етновизначальної ознаки прихильники існування єдиної давньоруської народності (суспільності) вже здебільшого визнають, що «мовна спільність на Русі не була абсолютною». Проте вони вважають, що існуванню «єдиної давньоруської мови» не суперечить наявність близько десяти діалектів, які не були настільки відмінними, щоб виключити можливість спілкування киянина з новгородцем, суздальця з галичанином і т. ін. Для підтвердження цієї тези наводяться морфологічні ознаки та приклади, які нібито свідчать про «надзвичайну близькість» давньоруських діалектів що на відміну від західно- і південнослов’янських мов, стали спільними для всіх східнослов’янських мов.

Сьогодні прибічники цієї точки зору, як правило, вже не обмежуються покликанням на мовну однотипність, що випливає з офіційних документів і літературних творів. Спираючись на аналіз побутових джерел (берестяних грамот, ґрафіті на стінах соборів тощо), вони прагнуть довести, що літературна мова буцімто стояла надзвичайно близько до народної, тому на цій основі можна вирізняти лише окремі діалектні зони. Таким чином, «грамоти новгородських чи київських купців і ремісників могли бути прочитані й зрозумілі в усіх землях Русі».

Заперечуючи існування довньоруської народності, українські етнолінґвісти наголошують, що єдиною давньоруською мовою можна вважати лише тодішню писемно-літературну (церковнослов’янську) мову, яка виконувала державні функції, тому вона справді була спільною для всієї Києворуської держави. Але давньоруська літературна мова — це явище значною мірою штучне і наддіалектне, для більшості простого люду вона була далека і чужа. Побутово-юридичні документи і художні твори, які дійсно дещо наближені до простонародного мовлення, загалом не можна ототожнювати з давньоруською мовою. Спираючись на писемні пам’ятки, про давньоруське народомовлення можна судити лише гіпотетично, бо його основним носієм було сільське населення, а не урядовці, адміністратори чи купці. Через усталеність і консервативність орфографічних норм жива народна мова не могла достатньою мірою відобразитися в письмі. Хоча суть і динаміка цього процесу ще недостатньо вивчені, при фронтальному обстеженні писемних пам’яток другої половини XI ст. виявивляється багато діалектних мовних особливостей, які, безумовно, виникли значно раніше і стали настільки звичними для мовлення книжників, що всупереч усім канонам почали мимоволі проникати в писемність (Г. Півторак).

З другого боку, слід пам’ятати, що спільні риси споріднених мовних груп не обов’язково успадковуються від якоїсь однієї прамови, але й у процесі міжетнічного спілкування. Зокрема західнослов’янські чи південнослов’янські мови мають багато спільних фонетичних, лексичних і граматичних рис, проте вчені не намагаються доводити, що їхні носії, тобто народи західної та південної фупи слов’ян, мали колись спільні міфічні прамови.

Отже, головна суть мовного аспекту у визначенні етнічного характеру Київської Русі полягає в тому, що сформовані ще до виникнення Давньоруської держави східнослов’янські діалекти мали не менше відмінностей, аніж сучасні українська, російська та білоруська мови, які почали формуватися не в XIV ст, а значно раніше, принаймні до другої половини X ст.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...