Купить пуховое одеяло: одеяло купить киев www.mirson.com.ua.

Українська етнологія

Етнос та етногенез: концепції і теорії

У пострадянській, зокрема й українській, етнологічній літературі поняття «етнос» і «етногенез» (етногенеза) подаються як ключові. Проте оскільки в радянській науці вони мали різні тлумачення, а в західній науковій традиції, як уже відзначалося, категорія «етнос» майже не застосовується, то дефінітивне вирішення цієї проблеми виглядає надзвичайно складним.

Офіційна радянська наука визнавала позицію Ю. Бромлея, який розумів етнос («етнікос») як соціокультурне явище. На противагу цьому у 80-х роках XX ст. здобула популярність, особливо серед студентської молоді, теорія Л. Ґумільова, який розумів етнос як «феномен біосфери», тобто як природно-біологічне явище. В останні роки вчені пострадянських країн висунули нові теоретичні опрацювання, що також наближають до вирішення цього питання. Але за будь-яких підходів завжди увага акцентувалася на проблемі виникнення, походження та формування етносу, який, таким чином, слід розглядати у нерозривному взаємозв’язку з феноменом етногенезу.

Слово «етнос» запозичено з давньогрецької мови, де так називали всіх негреків, чужинців. Етимологічно воно означає такі поняття, як плем’я, народ, група людей, стадо, рід та ін. У латиномовній римській літературі його вживали стосовно «негреків» («негрецьке плем’я»), а з XIX ст. слово «етнос» увійшло в наукову літературу в значенні «народ». У такому ж розумінні воно побутувало в радянському суспільствознавстві, де термін «етнос — народ» стосувався населення, належного до певної адміністративно-територіальної одиниці. В західній літературі поняття «етнос» не отримало належного теоретичного опрацювання, хоча ним часто позначалася сукупність «людей, пов’язаних спільними звичаями — нація». Зважаючи на таке становище, в ході деідеологізації наукової сфери у 1990-х роках в Україні виникла суцільна термінологічна плутанина, коли поняття «етнос», «нація», «народ» стали застосовуватися як тотожні. Водночас почало поступово закріплюватися розуміння етносу як біосоціального явища, тобто «проміжної» позиції між бромлеєвським та ґумільовським трактуваннями. Слово «етнос» перестали вживати щодо донаціональних етнічних процесів, але воно продовжує застосовуватися для позначення всіх форм етнічних спільнот.

Спираючись на наукові здобутки вітчизняних та зарубіжних учених, можна запропонувати таке визначення феномену етносу, яке розкривається через комплекс його основних характеристик. Етнос — це історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають відносно стабільні спільні риси та особливості культури й мови, а також усвідомлюють свою внутрішню єдність та відмінність від інших спільнот (самосвідомість), що зафіксовано в самоназві (етнонімі). Виходячи з цього, можемо виокремити головні атрибутні ознаки етносу, які дозволяють ідентифікувати спільноти за принципом «ми» — «вони»: 1) антропологічний (расовий) тип;

2) етнокультурні характеристики (мова, віросповідання (релігія), традиції, обряди, звичаї, норми поведінки, фольклор); 3) психологічні особливості (усвідомлення спільності походження); 4) спільність самоназви; 5) єдність території, що відігравала важливу роль на ранніх стадіях формування етносу, але фактично втратила значення у сучасних умовах.

Характеристики етносу, пов’язані з антропологічною, етнокультурною, психологічною та іншими ознаками, докладно розглядатимуться в окремих розділах. Тому зараз зупинімося на проблемі етногенезу, яка розкриває комплекс питань, пов’язаних із виникненням та різними стадіями формування етносу. Вона правомірно вважається однією з найскладніших у вітчизняній та зарубіжній науці. Це зумовило появу численних теорій, що претендують на її вирішення. Загальноприйнятої наукової концепції, яка б пояснила це явище, ще не створено, бо, зрештою, воно тією чи іншою мірою стосується питання про походження та еволюцію самої людини — найбільшої загадки земної цивілізації. При найзагальнішому підході під етногенезом (грец. ethnos — народ, genesis — походження, розвиток) слід розуміти сукупність процесів і явищ, що стосується зародження і формуванням людських спільнот (етносів).

При з’ясуванні проблеми етногенезу (тобто умов і чинників, що зумовили появу та розвиток етносів) варто передусім шукати відповіді на питання, пов’язані з його початковою і завершальною стадіями, загальною етапністю та рушійними силами, що визначали суть і спрямованість етногенетичних процесів та ін. До її розуміння будемо наближатися шляхом розгляду основних концепцій етногенезу, які поряд з цим також пояснюють і феномен етносу.

Радянська концепція етногенезу, що базувалася на марксистському вченні про суспільно-економічні формації і теорію класової боротьби, виглядає чи не найбільш «стрункою» і зрозумілою, її наріжним положенням є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості): у первіснообщинній формації склалися рід і плем’я; при феодальній та рабовласницькій — народність; при капіталістичній — нація, а комуністичній формації повинно відповідати інтернаціональне братерство народів, у якому зникнуть класові та інші (отже, й етнічні) відмінності. Побудована на штучних теоретичних постулатах та ідеологічних догмах, ця схема переповнена внутрішніми суперечностями. Зокрема двом різним класовим формаціям (рабовласницькій та феодальній) чомусь мав відповідати один тип етнічної спільноти — народність, а нація відразу оголошувалася «історично відносним» та «реакційно-консервативним» явищем, тому вона повинна була поступитися вже насправді примарливому надетнічному утворенню — «вселюдському братерству» тощо. Зрештою, сама практика світового суспільного розвитку доводить, що етнічна самобутність була і ще тривалий час залишатиметься важливим фактором суспільного розвитку та найвиразнішою ознакою виокремлення (ідентифікації) людських спільнот та окремих соціумів.

«Природно-біологізаторська» теорія Ґумільова. У 1990-х роках в академічних та навчальних виданнях стало майже обов’язковим, навіть «модним», коментувати теорію пасіонарності ленінградського етнолога Лева Ґумільова, яку він виклав у книзі «Етногенез і біосфера Землі» (написана у 1979 р.) та низці інших праць. її суть полягає в «біологізації» процесу зародження і становлення етнічних спільнот, що розглядаються як явища природи та біосфери.

Згідно з цією теорією головним джерелом і необхідною умовою виникнення етносів є пасіонарність — надлишкова біологічна енергія, що з’являється завдяки комбінації природних ландшафтів та під впливом космічного випромінювання, якому піддається Земля кілька разів за тисячоліття. Таким чином виникають мутації, що сприяють появі пасіонаріїв — осіб із підвищеним енергетичним потенціалом і прагненням до дії. Саме вони виробляють певну самосвідомість і норми поведінки, які спричиняють виникнення етнічних спільнот, що, проходячи фази піднесення, апогею (аклематичності), кризи (надлому), спокою (інерції) та старіння (абскурації), існують 1—1,5 тис. років, тобто стільки, наскільки вистачає пасіонарної енергії. А далі цей процес знову повторюється. Такі теоретичні конструкції та висновки супроводжувалися наведенням безлічі прикладів з історії людської цивілізації.

Концепція Ґумільова відзначалася принциповою новизною, бо ґрунтувалася на природничо-науковій, а не на гуманітарній методології. Вона стала своєрідною реакцією на закостенілість радянських теоретичних догм, тому й нині приваблює своєю неординарністю. Виходячи з цього, деякі сучасні дослідники намагаються «втиснути» в ґумільовську схему і процес українського етногенезу. До речі, реаґуючи на критику на свою адресу, Ґумільов (свідомо чи підтиском) підкореґував у «компромісному варіанті» запропоноване спочатку визначення етносу як явища, що є не суто біологічним чи соціальним, а «географічним», бо воно завжди адаптоване до ландшафтів Землі, які годують та визначають етнічні властивості народів. На цій основі етногенез уже уявлявся як своєрідний ланцюг системних зв’язків між біосферою та соціосферою. Віддаючи належне оригінальності думки й титанічній роботі щодо узагальнення величезного емпіричного матеріалу, слід визнати, що концепція пасіонарності є екзотичною гіпотезою мислителя-одинака, яка, безумовно, заслуговує на одне з почесних місць в історії етнологічної думки.

«Соціокультурна» концепція Бромлея загалом не виходить за межі марксистсько-ленінського вчення, проте вона не є суцільно заідеологізованою, оскільки вміщує низку теоретичних опрацювань, важливих для розуміння феномену етносу та етногенезу. Ідеї відомого радянського вченого Ю. Бромлея, викладені у книзі «Етносоціальні процеси: теорія, історія, сучасність» (М., 1987 р.) та в багатьох інших працях, активно використовуються в сучасній науковій та навчально-методичній літературі. На противагу природно-біологізаторській концепції Л. Ґумільова, він обґрунтував соціокультурний (соціоісторичний) підхід до проблеми етногенезу. Бромлей розглядав етнічні утворення як соціально-історичні категорії, доводячи, що їхні виникнення та формування зумовлюються не біологічними законами природи, а специфічними законами розвитку людства. Маючи єдині біологічні ознаки, людство розпадається на етноси, відмінності між якими, на думку вченого та його прихильників, визначаються насамперед особливостями соціальної організації.

Для обґрунтування своєї теорії Ю. Бромлей висунув два базові поняття — «етнос» і «етнікос», які у «широкому» та «вузькому» значеннях розкривають природу етнічних утворень. Під етносом він розумів особливий тип соціальної групи, форму коллективного співжиття людей, здатну до багатовікового існування завдяки самовідтворенню. Це доволі абстрактне формулювання конкретизувалося чіткішим визначенням етнікосу як історично сформованої на певній території сукупності людей, яким притаманні спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість), що зафіксовано у самоназві (етнонімі).

У літературі з проблем етнічного розвитку широко використовується запроваджене Бромлеєм поняття «етносоціальний організм» («есо»), яке відображає взаємозв’язок етнічного та соціально-економічного факторів, а також соціоісторичну етапність розвитку етносу. Заперечуючи роль біологічного фактора в етнотворенні, він доводив, що й ендогамія зумовлена не стільки природними, скільки суспільними явищами (звичаї, мова, релігія тощо). Вчений правильно розумів природу людських рас, але, виходячи зі своїх соціологізаторських принципів, заперечував, що «расова єдність» є обов’язковою ознакою етнічної спільноти.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...