Українська етнологія

Проблема давньоруської народності

Посилення уваги до проблеми етнічного розвитку Київської Русі наростало з розвитком процесів демократизації та гласності в Радянському Союзі. Після проголошення державної незалежності України в 1990-х роках вона набрала важливої державно-політичної значущості.

Протягом цього часу навколо даного питання загострювалася дискусія, головним аспектом якої стала теорія прот. зв. єдину давньоруську народність, що нібито була етнічною основою формування росіян, українців і білорусів. Низка українських учених (П. «Голочко, М. Котляр, О. Моця та інші) у різних варіантах продовжують доводити її існування в Київській Русі. Друга група авторитетних науковців (М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, Я. Дашкевич, Л. Залізняк, В. Борисенкота багато інших) з різних позицій відстоює тезу, що в поліетнічній Давньоруській державі українці виступали як окрема спільнота, що творила її етнічне ядро. Невід’ємною складовою теорії давньоруської народності є проблема історичної спадщини Київської Русі. Прагнення сучасної Росії довести, що вона є правонаступницею Давньоруської держави, пов’язане не тільки з науково-теоретичними інтересами, але й із претензіями на свою виняткову роль у східнослов’янському світі.

Полеміка про державно-династичного спадкоємця Київської Русі розпочалася ще вXIII ст., коли укладачі Галицько-Волинського літопису визначали Галич «другим Києвом». Такаждумка проводилася у складених на Волині збірниках літописів на кшталт Іпатіївського, куди ввійшли найдавніші редакції «Повісті минулих літ», Київського літопису XII ст. і Галицько-Волинського літопису. Першою спробою історико-теоретичного узагальнення цих ідей стала поява в кінці XVIII ст. «Історії русів» — високопатріотичного твору невідомого автора. Червоною ниткою тут проходить теза, що етнічну основу Русі становлять русини-українці, тож саме вони мають право на її державну спадщину. Серед сучасних українських дослідників глибоку та обґрунтовану критику теорії давньоруської народності дали Григорій Півторак, Ярослав Ісаєвич, Леонід Залізняк та ін.

Протилежна точка зору була вперше викладена у складеному в Києві Інокентієм Гізелем «Синопсисі» (1674 р.), який фактично до початку XIX ст. вважався основним підручником з історії у Росії. Висловлена в цьому творі ідея, що Московія є спадкоємицею Києворуської держави, була взята на озброєння і розвинута російською імперською історичною школою. Один з її фундаторів М. Карамзін (1776—1826 рр.) проголосив Київ «матерью городов русских» (тобто російських), чим фактично заперечив права українців на свою батьківщину. Цей історик взагалі не вважав їх за окремий народ. Пізніше під впливом наукової полеміки з українськими дослідниками російська імперська наука все-таки визнала українців за один зі слов’янських народів, який, проте, несподівано і невідомо звідки з’явився лише в XIV—XVI ст.

Дослідження цієї проблеми представниками обох таборів відзначалося нечіткістю підходів до її висвітлення. Про це яскраво свідчать творчі пошуки М. Костомарова. В одному місці своєї праці «Исторические монографии и исследования» (1872 р.) він відзначав, що Київська Русь мала дві головні народності: південноруську, до якої належали племена полян, деревлян, уличів, волинян, хорватів, та великоруську — північно-східну (кривичі, радимичі, в’ятичі). В іншому місці, розвиваючи теорію федеративного устрою давньоруських земель, учений стверджував, що в етнічному відношенні вони базувалися вже на п’яти головних народностях — південноруській, північно-східній, білоруській, сіверській, псковській, новгородській. Вказуючи на етнічну єдність руських князівств (спільність походження, побуту, мови, християнської віри), дослідник не виключав самобутності розвитку їхніх окремих частин. Водночас у південноруській народності Костомаров бачив той першообраз українського народу, який зберігав у собі «головні риси, що складали незмінні ознаки, сутність народного типу».

Шовіністичні теорії великоросійської історіографії у дещо модифікованому вигляді були розвинуті офіційною радянською наукою. Слід, правда, зауважити, щодо розгрому в 1936 р. школи М. Покровського в ній домінувала концепція поліетнічного характеру Києворуської держави, що була викладена М. Грушевським у праці «Звичайна схема «русскої» історії» (1904 р.). Згідно з цією позицією період Київської Русі цілком справедливо не включався в російську історію, яка розпочиналася лише із Суздальсько-Володимирського князівства.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...