Українська етнологія

Досить складною є проблема етнічного розвитку Київської Русі у XII — першій половині XIII ст. — епоху, яка в науковій літературі визначається як період «феодальної роздробленості». Протягом XI—XII ст. на політичній мапі Русі з’явилося п’ятнадцять великих князівств, п’ять з них — Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке перебували в межах сучасної території України. Етнотериторіальну основу Київського і частково Переяславського князівств становили давні землі полян, деревлян, дреговичів і уличів, Волинського та Галицького — дулібів, тиверців, хорватів, бужан, Чернігівського — радимичів, в’ятичів, а також Муромська волость і Тмутаракань (сучасна Тамань). Ці князівства, що мали найбільшу густоту населення, переживали складні специфічні етнічні процеси, які зумолювалися взаємовпливами слов’янських та інородних елементів.

Притаманні епосі феодальної роздробленості порушення політичних, економічних, культурних зв’язків, міжусобні війни та інші фактори поглиблювали й прискорювали етнічну дезінтеграцію східнослов’янського масиву. Це проявилося і в давньоруських літописах, де на рубежі XI—XII ст. зустрічаємо згадки про «киян», «чернігівців», «галичан», «новгородців», «рязанців», «ростовців», а також про інші етнореґіональні назви, що свідчить про формування етнічної самосвідомості на рівні окремих земель-князівств.

Існує й інша точка зору, прибічники якої вважають, що і в часи роздробленості зв’язки між землями-князівствами залишалися сталі та інтенсивні, тому цей період став лише одним з етапів розвитку т. зв. східнослов’янської народності. Це часто арґументується фактом збереження етнічної спільності країн Західної Європи за відповідної доби. Проте Русь переживала зовсім відмінні етнічні процеси, суть яких полягає в тому, що ареали нових самостійних князівств фактично співпадали з давнім племінним поділом. Отже, як побачимо далі, саме поняття «східнослов’янська народність» є штучним й ефемерним.

Новий етап етнополітичного розвитку Київської Русі відкрила монгольська навала. Передусім вкажімо на наукову необґрунтованість вживання терміну «монголо-татари», який в історичній літературі почав використовуватися з 20-х років XIX ст. й лише нещодавно став переосмислюватися у наукових колах. Коріння появи такого словосполучення слід шукати в традиції руських літописів та китайських і європейських хронік, які свідчать, що у завойованих країнах, починаючи з XIII ст, орди Чинґісхана стали називати «татарами». Головний парадокс цього явища полягає в тому, що назва підкорених татар перейшла на завойовників монголів, тому в літературі з’явилася подвійна назва «монголо-татари».

На висвітлення етноісторичних процесів у період т. зв. монгольського іга значний вплив мала винайдена представниками великоросійської історичної школи (М. Погодін, О. Соболевський та інші) у середині XIX ст. «теорія пустелі». Вона доводила, що під час навали Батия більшість населення Русі була знищена, а решта людності втекла на південно-східні руські землі. Згідно з цією теорією Київ буцімто відродився з руїни лише у XVII ст, тому населення України не має ніякого стосунку до Київської Русі. До речі, незалежно від російської історіографії подібну думку проводили польські і деякі українські історики, які, таким чином, прагнули довести цивілізаційну місію польської шляхти у відродженні українських земель.

Українські вчені, починаючи з М. Максимовича та В. Антоновича, дали обґрунтовану критику таким псевдотеоріям. У 1990-х роках серед дослідників став переважати погляд, що монгольська навала була перманентним процесом, який протягом другої половини XIII—XIV ст. виснажував людський і матеріальний потенціал українських земель. Чисельність русько-українського населення Середньої Наддніпрянщини суттєво зменшилася внаслідок кривавої боротьби та вивезення в полон, а також масової міграції на захід та в глибину лісових районів. Проте українські землі ніколи не перетворювалися на пустелю, на них ніколи не зникала тубільна людність, яка забезпечувала безперервність процесів етногенетичного розвитку. Формально визнавши зверхність монголів, Галицько-Волинська Русь протягом століття, до середини XIV ст, залишалася головним резервуаром, де зберігався генофонд і продовжувався розвиток українського етносу.

Таким чином, Київська Русь виникла як ранньоукраїнська держава, що згодом перетворилася на величезну імперію, яка простягалася від Сяну до Волги. Головним етноконсолідуючим чинником цього поліетнічного об’єднання виступили слов’яни Середньої Наддніпрянщини. Як і всі середньовічні та пізніші імперії, Давньоруська держава була «скроєна» і значною мірою трималася завдяки військовій силі. Виходячи з характеру та рівня внутрішніх інтеґраційних факторів, можемо стверджувати, що вони не призвели до такої етнічної консолідації, яка б дозволила говорити про виникнення якоїсь конкретної суспільності на кшталт давньоруської народності. Зберігаючи етногенетичну окремішність, людність Середньої Наддніпрянщини за своїм етнокультурним характером і рівнем самосвідомості продовжувала суттєво відрізнятися від північноруських земель. Важливим чинником, що поглиблював етнічну дезінтеґрацію та посилював етнокультурний реґіоналізм, були численні неслов’янські спільноти. Ці процеси ще більше загострила монгольська навала, що стала реальною загрозою для збереження генофонду українського етносу, який, перебувши часи лихоліття, вступив у новий період свого розвитку.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...