Українська етнологія

Поглибленню міжетнічної міксації сприяли процеси міграції та пертурбації населення, які на відміну від попередніх періодів відбувалися не стільки через пошук сприятливих екологічно-господарських ніш, скільки з політичних мотивів. Літопис під 980 роком засвідчив, що для захисту південної Русі від кочовиків із північних земель були переселені «мужи лучшиє від слов’ян, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичю». Такі акції проводили і пізніше. Наприклад, Ярослав Мудрий в 1031 р. переселив «ляхів» на правий берег р. Рось, де, ймовірно, вже також проживали алано-яські племена, що виокремилися з половецького степу.

Динамізації і розширенню етнічного вектора переселенського руху в Південну Русь у X ст. сприяла фортифікаційна та містобудівна діяльність князів. Для зведення фортець на Десні, Трубежі, Сулі залучалося населення з північних і північно-східних земель — кривичі, в’ятичі, чудь, меря та ін. В результаті подібних переміщень у багатьох місцевостях Чернігово-Сіверщини та Переяславщини проживали вихідці з Поволжя. Серед населення Поросся мешкали деревляни Східної Волині, а серед новгородських словен — вихідці з Подністров’я. Сліди проживання представників балтських племен чітко простежуються у прип’ятському Поліссі, а фіно-угорських — на Київщині. Зважаючи на всі ці переміщення, підкреслімо, що основна маса населення племінних об’єднань, безумовно, продовжувала зберігати свої етнографічні та мовно-діалектичні відмінності від прибульців. Отже, про процеси суцільної етнічної міксації в Київській Русі, які могли б суттєво нівелювати етнокультурні особливості колишніх союзів племен (полян, деревлян та інших), не може йти і мови.

З другого боку, переселенці зі слов’янської ойкумени мешкали у причорноморських степах, на які не поширювалася влада Давньоруської держави. Один із таких найбільших міґраційних струменів тягнувся у Степ з Чернігівської землі через Курське князівство. Цей етнікос, що не входив до складу східнослов’янської спільноти, був представлений бродниками і берладниками, які займалися землеробством і ремісництвом, їх часто вважають предтечею майбутніх козаків.

Етнічному змішуванню населення сприяв пануючий у Київській Русі складний і суперечливий механізм престолонаслідування. Не заглиблюючись у його суть, відзначмо, що нащадки великокняжого роду в призначену для правління іншоетнічну область, як правило, прибували зі своїм численним оточенням і військовою дружиною, які згодом тією чи іншою мірою перемішувалися з «тубільцями». Проте така інфільтрація у місцеве середовище не завжди завершувалася асиміляцією чужинців. Наприклад, під час князювання у Києві Юрія Довгорукого (1155—1157 рр.) на Середнє Подніпров’я потрапило багато суздальців, які так і не змогли примиритися з місцевим населенням, тому після смерті князя їх почали повсюдно бити і грабувати. Цей епізод красномовно засвідчує, що в межах єдиного державно-політичного простору між населенням південної та північної частин Київської Русі зберігалися суттєві етнокультурні та етнопсихологічні відмінності, які сформувалися раніше, але так і не змогли стертися протягом X—XII ст.

Найбільшої деетнізаціі зазнала київська княжа династія, що перебувала у родинних стосунках з більшістю правлячих кланів Європи. Починаючи з Володимира та Ярослава Мудрого, великі князі, їхні діти та представники родини були у шлюбах (які нерідко укладалися двічі) з членами сімей норвезької, шведської, данської, французької, німецької, польської, угорської, чеської авґустійших осіб. Літописи зафіксували численні шлюбні зв’язки між руськими князями та грузинськими, абхазькими, осетинськими князівнами і царівнами. Києворуські князі одружувалися також з доньками половецької знаті. Про загальні наслідки цього явища певною мірою можуть свідчити дані істориків, які, зокрема, вивчали русько-половецькі шлюби, укладені відомими князями. Зважаючи на явище багатодітності, вже у другому поколінні ці шлюби давали близько 200 «напівполовців». Таке споріднення скріплювалося повторними шлюбами між княжичами і князівнами як змішаного, так і винятково руського чи половецького походження.

Мала місце тенденція, коли поліетнічність певного мікрореґіону зростала майже пропорційно до збільшення загальної чисельності його населення. Для етнічної ідентифікації цього процесу найдостовірнішу інформацію дають поховальні пам’ятки та залишки житлових конструкцій. Речі побутового вжитку в цій справі мають меншу значущість, бо вони переміщувалися не лише разом зі своїми власниками, але й шляхом торгових операцій.

Найстрокатішим в етнічному відношенні був Київ, що як один із найбільших політичних та економічних центрів Європи притягав до себе вихідців із різних руських земель та інших країн. Його околиці стали місцем збору різноплемінних військових дружин. Тут перебували полонені ляхи, поселені князями найманці-варяги, словени, чудь, кривичі, данці, торки, а також ірландські монахи, арабські купці тощо. Про високу концентрацію хозарів у самому Києві свідчить існування урочища Козари, де, ймовірно, була їхня торгова колонія. Один іноземний мандрівник зафіксував факт проживання у столиці тисячі «маграбінців», тобто печенігів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...