Українська етнологія

Етнічні процеси в Давньоруській державі

Протягом VII — першої половини X ст. поглиблювалися два полярні процеси етнокультурної консолідації та дезінтеґрації окремих східнослов’янських племінних об’єднань. Таким чином, на основі політичної та економічної інтеґрації племен дулібів (бужан-волинян), деревлян, хорватів, сіверян, полян, уличів, тиверців сформувалося етнополітичне ядро, на основі якого постала могутня держава Русь.

Вже йшлося про проблему виникнення та вживання етнополітонімів Київська Русь і Давньоруська держава. Чимало сучасних учених услід за М. Грушевським і М. Брайчевським початки Київської Русі відносить до рубежу VI—VII ст, пов’язуючи це з виникненням Києва та з існуванням у надрах полянського союзу племені, що називалося «русами» («русью»). Внаслідок подальшого розширення володінь нащадки Кия створили Київську державу у формі федерації племінних земель, що сплачували Києву данину та виставляли військо на вимогу київського князя.

Згідно з арабськими джерелами в середині IX ст. у Східній Європі вже склалися три великі східнослов’янські політичні утворення: у південній частині це була Куявія — Київська Русь, до складу якої входили поляни, деревляни, дреговичі, частина сіверян; у північній частині — Славія зі столицею Ладога, куди, крім ільменських слов’ян, входили землі неслов’янських племен (чудь, меря, весь та ін.); на південно-східному відтинку — Артанія —територія обабіч Керченської протоки.

Виходячи з такого перебігу подій, 882 рік слід трактувати не лише як символічний початок виникнення Київської Русі, але й як державний перевороту вигляді зміни правлячої династії. Для означення нового державно-політичного утворення, що почало формуватися з кінця IX ст, доцільно вживати назву «Давньоруська держава». Проте й поширене в науковій та суспільній практиці використання тотожного їй етнополітоніма «Київська Русь» також не суперечить історичним реаліям, бо саме колишня Куявія відігравала провідну роль у всіх державотворчих процесах. Отже, у «вузькому» розумінні поняття Київська Русь можна умовно ототожнювати з Куявією, а в «широкому» — з Давньоруською східнослов’янською державою. Після вбивства новгородським ватажком Олегом київського князя Аскольдадо Київської Русі (Куявії) була приєднана Славія, де раніше, близько 870 року, утвердилася правляча династія Рюриковичів. Ставши володарем об’єднаної Русі, Олег не започаткував, а лише продовжив державотворчу діяльність Аскольда — останнього прямого нащадка заснованої Києм київської династії. Таке трактування політичної історії Давньоруської держави має принципове значення при з’ясуванні проблеми її етнічного розвитку.

Етнотворчі процеси у Давньоруській державі розгорталися під впливом і майже паралельно з одержавленням Руської землі, яку через приєднання окраїнних слов’янських територій та через придушення сепаратизму місцевої племінної знаті силовими й мирними методами проводили її володарі. При дослідженні цих процесів учені вирізняють чотири напрями етнополітики, які реалізовувалися відповідно у північному, поволзькому, центральному та південноруському реґіонах.

Південноруський реґіон охоплював дніпровське Лівобережжя, яке двома шляхами — через Чернігів — Стародуб та Переяслав — Курськ було планомірно взяте у лещата і приєднане до Київської держави. На Прикарпатті влада Києва утверджувалася через здолання спротиву Чеської та Польської держав. Щоб ліквідувати опір місцевих племінних об’єднань, в їхніх центрах розміщувалися великокняжі військові сили, які переважно складалися з іншоетнічного елемента. Вони, як правило, не перевищували п’ятої частини населення відповідних «мікрореґіонів», що, напевно, дозволяло зберігати в них етнічну стабільність. Прикладом для ілюстрації цього явища може бути.

Той факт, що Рюрик був реальною історичною особою, вже не піддається сумніву, але багато дослідників небезпідставно ставить питання про необхідність доведення його етнічного, зокрема норманського чи слов’янського походження. У такому ж ракурсі дискусійною залишається проблема етнічної ідентифікації князя Олега. Версії і твердження, що стали з’являтися в 1990-х роках у публіцистичній та науково-історичній літературі, згідно з якими Кий ототожнюється з гунським вождем Аттілою, не мають жодних реальних підстав. Його походження з полянської верхівки визнає більшість авторитетних учених. Чернігів, де в околицях поруч із місцевим населенням проживали вихідці зі Скандинавії, Правобережжя та фіно-угорського середовища.

Князь Олег став творцем Київської Русі як поліетнічної держави, поширивши свою владу не лише на полян, деревлян, сіверян, але й на новгородських словен, кривичів, радимичів, уличів, хорватів та неслов’янські племена чудь і меря. Його наступник Ігор (912—945 рр.) знову був змушений підкорити деревлян та уличів, а також організувати відсіч печенігам. Етнополітичну ситуацію на східному державному кордоні суттєво змінив похід войовничого князя Святослава (964—971 рр.) проти Хозарського каганату. Просування на Оку і Волгу супроводжувалося міжетнічним зіткненням з ясами, касогами, волзькими булгарами, буртасами та іншими племенами. Подальші стосунки між ними та Києвом будувалися на різних засадах, а в’ятичі визнали його протекторат. За князювання Володимира (980—1015 рр.) на півночі та північному сході до складу Русі ввійшла частина фіно-угорських племен (чудь, весь, меря, мурома).

Таким чином, на межі X—XI ст. в основному завершився процес формування Давньоруської держави, кордони якої простягалися від верхів’я Оки і Волги на сході до Сули, Сіверського Дінця, Росі — на південному сході, від Дністра, Пруту, Західного Бугу, Карпат — на заході до Фінської затоки, Ладозького та Онезького озер — на півночі.

З розширенням державної території дедалі строкатішою ставала етнічна мозаїчність Київської Русі. її можна уявити у вигляді своєрідних «концентричних кіл», де центр становили території східних слов’ян, етнополітичним ядром яких була Київська, Чернігівська, Переяславська землі. На окраїнах розташовувалися іншоетнічні племена: на півдні —тюркські (половці, торки, печеніги, чорні клобуки); на півночі та північному сході — фіно-угорські (чудь, меря, весь); на північному заході — балтійські. З віддаленням від центру слов’янський субстрат зменшувався. Додавши до цього «варязький» фактор, у загальних рисах отримаємо етнічну ситуацію, що склалася в Києворуській державі, яку також слід докладніше розглянути за окремими складовими.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...