Українська етнологія

Багатьом сучасним українським дослідникам імпонує версія, згідно з якою назва «рос» означає землю на пограниччі з амазонками, що була відома з VI ст. Далі вона начебто трансформувалася в етнонім «рус», який має географічну прив’язку до узбережжя ріки Рути у Середній Наддніпрянщині, де проживали поляни. Підтвердження цього шукалося у вже згадуваному літописному рядку: «поляни, аже нине зовомая Русь», а також у збереженні в цьому реґіоні найбільшої кількості гідронімів і топонімів з коренем «рус» — «рос»: Рось, Росава, Ростяниця, Ростовець та ін. До речі, на вірогідність походження назви Русь від найменування річки вказував ще Густинський літопис: «от реки глаголемая Рось».

Найдавніші писемні згадки назви «Русь» зафіксовано в арабській літературі кінця VIII — першої половини IX ст. її автори також писали про русів десь у районі Середньої Наддніпрянщини у зв’язку з їхньої торговельною та військовою діяльністю. Наприклад, Ал Хорезмі у «Книзі картин землі» (між 836— 847 рр.) згадує про ріку Друс (Дніпро), що бере початок з Руської гори. Інший його співвітчизник говорив про купців слов’янського походження, яких називали «ар-Рус».

Деякі вчені-лінґвісти припускають можливість існування десь у Північному Причорномор’ї або Приазов’їчи Тавриді племені з іменем «роси», яке згодом якимось чином могло поширитися на весь східнослов’янський масив. Інші вважають, що таку роль міг відіграти напівлеґендарний народ «грос» («ґіпл/з»), що також мешкав у Північному Причорномор’ї. Етнонім «грус» («ґігиз») для означення племені, що проживало у цьому реґіоні, згадується в сирійській хроніці VI ст. Проте якщо якась численна етнічна спільнота зі схожою назвою тут й існувала, то вона могла бути лише іраномовною, а не слов’янського походження, бо ні письмові, ні археологічні джерела не дають підтвердження такого факту.

Слід згадати і про версію «південного» (сарматського) походження етноніма «Русь». Одним із перших її висунув М. Брайчевський, зазначивши, що у VII ст. ця назва одного із сарматських племен почала поширюватися на середньодніпровську групу племен і згодом стала їхньою самоназвою. Для доведення цієї та інших подібних версій шукаються аналоги у світовій історії, наприклад, коли назва «болгари» була запозичена від тюркської орди або ж назва «французи» від германського племені франків та ін. Авторитетний сучасний етнолінґвіст Г. Півторак вважає, що роси (руси) були одним з іраномовних сармато-аланських племен, яке в середині І тис. могло входити до антського племінного союзу. Відтак у процесі слов’янізації іраномовного населення цей етнонім разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов’янами.

Сучасний стан опрацювання цієї проблеми поки що не дозволяє віддати перевагу тій чи іншій гіпотезі щодо місця виникнення та шляхів поширення назви «Русь». Але поряд з цим маємо підстави стверджувати, що вона не була чужа східнослов’янському світові. Етнонім швидко поширився в його середовищі і став самоназвою лише завдяки тому, що мав глибоке місцеве етноісторичне коріння, яке, найвірогідніше, знаходиться у Середній Наддніпрянщині. Шукати його десь на півночі, на території Скандинавії чи Росії, справа безперспективна, адже, наприклад, Новгородські літописи різних редакцій для означення Новгородщини ніколи не застосовували назву «Русь», яка, навпаки, вживалася лише стосовно Наддніпрянщини.

«Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською — так зве її Повість, Араби IX — X в., Візантійці (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр всієї держави, головний нарід, нарід-володар; се ім’я переносить ся й на той елемент, що передовсім звязував тоді собою сю державну організацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сій державі, і вони з сим іменем ідуть потім далі] хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціяльно звязуєть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля, і під сим іменем вона протиставляєть ся всім іншим, як «муж руський» (Киянин) протиставляєть ся під сим іменем людям з інших країв. Сю спеціалізацію руського імені на Київ на Киянах з одного боку і на її державі з другого найпоширеніше можна обяснити тим, що імя Руси, яке б не було його походженнє, було спеціальним іменем Київщини, Полянскої землі тоді, коли вона стала центром тої ширшої Руської держави і йдучи з Києва, як з племінного центра, ся назва обіймала де далі ширші круги. Уже з того одного виходило б, що й ся державна організація мусіла вийти з Києва, коли імя руське перейшло потім на цілу сю державу, ішло з Києва».

Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Т.1.

В останні роки деякі дослідники намагаються дедалі активніше обґрунтувати різні компромісні версії, згідно з якими етнонім «Русь» міг «одночасно» з’явитися в «різних місцях», зокрема на «півдні» та «півночі» східнослов’янського масиву або й навіть ще десь у причорноморських степах. Такими припущеннями не можна нехтувати, проте при вирішенні цієї проблеми слід відштовхуватися від того, що етнонім «Русь», який був сприйнятий східними слов’янами та став їхньою самоназвою, повинен мати глибоке місцеве етногенетичне коріння. Найвірогідніше він виник у Середній Наддніпрянщині, що відігравала важливу ґенеруючу роль у слов’яногенезі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...