Українська етнологія

Третя — «хозарська» — версія «північного» наукового напрямку знайшла найповніший викладу книзі О. Пріцака «Походження Русі» (1997 р.). Передбачаючи, що вона викличе неоднозначну реакцію в наукових колах, сам автор попереджає, щодо обґрунтування своєї «нової» і «незалежної» версії він підходить без емоцій та патріотичних і хуторянських амбіцій. У пошуках витоків Русі Пріцак звертає погляд на північно-східну периферію східнослов’янського світу, зокрема межиріччя Волги, Которослі і Трубежа — реґіону, який входив до складу Хозарського каганату. Пріцак вважає, що державність не твориться спонтанно, а переноситься з одного місця на інше. Руська держава згідно з його теорією виникла на Волзі, де зустрілися дві сили, що несли державницьку ідею. Ними були торговельне об’єднання «Русь», що виникло в Галлії та спрямувало інтереси на схід, та східні купці, які поширювали сферу впливів на захід. До свого об’єднання Руська держава буцімто складалася з північної частини (венеди, ґоти) та південної (хозари, болгари, авари).

Отже, з цієї теоретичної конструкції повністю «випали» слов’яни. Це пояснюється етнічним ототожненням полян і хозар. Спираючись на аналіз літописної літератури, О. Пріцак стверджує, що Київ був збудований не раніше ніжу першій половині IX ст, причому як хозарське місто, а його назва походить від імені хозарського «князя» за іменем «Куя». При цьому дослідник не зважає на історично доведений факт данинної залежності полян від хозарів (бо не могли ж вони самі собі сплачувати данину). При створенні своєї теорії Пріцак зовсім не враховував даних археології, які, зокрема, проливають достатньо світла на проблему заснування Києва. Отже, не заперечуючи факту етнокультурних взаємозв’язків між хозарами та слов’янами-полянами, недопустимі ніякі їхні ототожнення, що, врешті, тягне за собою фальсифікацію всього процесу україногенезу.

Другий — «південний» (або середньодніпровський чи автохтонний) — напрям наукових пошуків розв’язання проблеми походження Русі та її назви також має численні варіації. Навколо нього переважно гуртуються українські вчені, хоча, слід визнати, що з відповідним ідеологічним забарвленням він переважав і в радянській історичній науці. Прихильники цього напряму, започаткованого М. Грушевським і М. Брайчевським, прагнуть довести, що назва «Русь» пов’язана з полянами, що спочатку вона обмежувалася територією полянської землі, а згодом протягом чотирьох століть поширилася на майже всю українську етнічну територію.

У давньоруській літературі поняття «Русь», «Руська земля» зустрічаються в двох значеннях: у «широкому» воно охоплює всі слов’янські землі, які входили до складу Київської Русі; у «вузькому» — обмежується лише їх південною частиною (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). Вживання цих назв змінювалося під впливом багатьох факторів, але вони завжди стосувалися теренів, окреслених у «вузькому» значенні. Літописні джерела засвідчують, що для новгородців «Руссю» передусім вважалася Київська земля. Саме тут збереглося найбільше топонімів і гідронімів, пов’язаних із назвою «Русь».

З такою позицією погоджується більшість представників «південного» наукового напряму, але серед них немає єдності в питанні походження назви «Русь» та шляхів її поширення.

У радянський період роль «офіційної наукової доктрини», по суті, виконувала концепція Б. Рибакова, викладена в книзі «Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв.» (1982 р.) та інших працях. Відповідно до її положень полянський союз племен, що склався у Середньому Подніпров’ї, взяв ім’я народу рос чи рус, відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу. У VI—VII ст. етнонім «роси» (руси) почав витісняти імена давніх слов’янських племен — полян, деревлян, полочан, сіверян та інших, а самі руси-роси стали поглинати ці племінні союзи. Внаслідок таких процесів виник «сильний союз східнослов’янських племен», який за іменем головного племені отримав назву «Русь». При цьому визнавалося, що ядром Руської землі в XII ст. було Середнє Подніпров’я. Саме ім’я народу під назвою «росів» Б. Рибаков виводив з етноніма «росомони» (ймовірно, це було одне із сарматських племен або ж родове ім’я), яке, проте, фактично ототожнювалося з поняттям «русские люди». Відтак етнонім «русь» тлумачився на основі довільної інтерпретації слова «росомони», де перша частина «рос» буцімто означала назву племені, а друга — «мони» за аналогом з осетинським «мойне», — певну людину, особу.

Таке історико-лінґвістичне трактування походження поняття «Русь» («Руська земля») мало дати наукове підґрунтя для тлумачення іншої ще більш складної проблеми, пов’язаної з т. зв. давньоруською народністю, що нібито існувала на величезному просторі від Карпат до Дону та від Ладоги до Чорного моря. Штучність і надуманість подібних теоретичних конструкцій очевидна. Достатньо лише згадати, що в античних писемних джерелах не знаходимо жодних відомостей про перебування на цій території у VI—VII ст. племен під назвою «руси» («роси»), хоча в них досить докладно зафіксований факт перебування тут племен антів і склавинів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...