Купить бытовую химию из Европы с доставкой по Украине

Українська етнологія

Тема 5. Етнічний розвиток в Давньоруській державі

Комплекс питань, пов’язаних з етнічним розвитком Київської Русі, має не лише наукове, але й величезне національно-політичне значення, тому навколо цієї проблеми вже багато століть ламають списи вітчизняні та зарубіжні дослідники. Для з’ясування основних концепцій і теорій, що пропонують свої шляхи її вирішення, слід передусім звернути увагу на праці В. Барана, М. Брайчевського, В. Борисенко, М. Грушевського, Л. Ґумільова, К Гуслистого, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Л. Залізняка, В. Ключевського, М. Костомарова, М. Котляра, О. Моці, В. Мавродіна, Г. Півторака, М. Покровського, О. Пріцака, Б. Рибакова, П. Раппопорта, А. Робінсона, В. Русанівського, С. Соловйова, О. Толочка, П. Толочка, О. Шахматовата ін.

Концепції походження Русі та її назви

У вітчизняній науці утвердилася теза, що Давньоруська держава виникла внаслідок об’єднання у кінці IX ст. (882 р.) Південної Київської та Північної Новгородської Русі. Ця символічна дата започаткувала новий період етнічного розвитку східнослов’янського масиву, який приблизно до середини XIII ст. розвивався в межах одного державного та етнополітичного утворення—Давньоруської держави. За формою політичного устрою вона пройшла два головні етапи: ранньофеодальна монархія (кінець IX ст.— 30-ті роки XII ст.) та федерація відносно самостійних земель-князівств на чолі з Києвом (до 40-х років XIII ст). Це була найбільша європейська держава, що простягалася від Чорного моря до Балтійського та від Карпат до волго-окського межиріччя.

Проблема етнокультурного та етнополітичного розвитку Давньоруської держави  є однією з найбільш складних і суперечливих в історичній та етнологічній науці. її переосмисленню перешкоджає інертність старих догм і стереотипів, тож одним із перших кроків, що наближає до вирішення цього питання, є з’ясування проблеми походження Русі та її назви.

Назва «Русь» має особливе значення для етнічної історії українців, бо вона є поєднальною ланкою міждавнім слов’янством і сучасним українством, між Київською Руссю і модерною Україною та, врешті, й між окремими українськими етнічними (етнографічними) землями. Це виразно проявляється в генетичній наступності таких етнополітонімів: Русь — Київська Русь — Мала РУсь — Малоросія — Україна — Україна-Русь — Україна. Так само не можна заперечити, що внаслідок тісних економічних, культурних, політичних взаємозв’язків східнослов’янського світу назва «Русь» стала і його етнічним символом: Київська Русь, Сіверська Русь, Біла Русь, Червона Русь, Чорна Русь, Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Мала Русь та ін. Водночас слід підкреслити, що етнічним ядром Русі була Київщина (Середня Наддніпрянщина), де у VIII ст. виникла назва «Русь», а у XII ст. і назва «Україна».

Походження Русі та її назви — це два аспекти однієї проблеми, тому їх необхідно розглядати в тісному взаємозв’язку. Виходячи з того, що це питання має не лише теоретичну, але й суспільно-політичну значущість і турбує не одне покоління дослідників, у процесі пошуку шляхів його розв’язання окреслилася низка теорій та концепцій. їхнє виникнення зумовлювалося не тільки різним прочитанням джерел та відмінними науково-теоретичними інтерпретаціями, але й політичними мотивами. Численні гіпотези і теорії виникнення Русі та походження її назви можна умовно поділити на кілька головних груп, кожна з яких водночас відзначається внутрішньою багатоваріативністю.

Які в пошуках прабатьківщини слов’ян, вирішення цієї проблеми також передусім зводиться до визначення часу і місця, з якими можна пов’язати виникнення етноніма «Русь», що може дати ключ до з’ясування питання про її походження. Зупинімося на двох основних наукових напрямах — «північному» та «південному», що репрезентують різноманітні теорії і версії, прихильники яких пропонують свої підходи та шляхи його вирішення.

У першому — «північному» — напрямі вирізняються три головні варіанти: «норманський» (балтійський), «північноруський» та «хозарський».

Прихильники найстаршої «норманської» (балтійської) теорії доводять північне походження назви «Русь» та виняткову роль північних прибульців у виникненні й становленні давньоруської державності. її основи заклали німці Байєр і Міллер у стінах Петербурзької академії наук ще у XVIII ст. Поява цієї теорії зумовлювалася насамперед політичними мотивами, а етнічні аргументи відігравали допоміжну роль. Суть таких конструкцій вдало передає вислів одного з неонорманістів Р. Пертнера: східні слов’яни були нездатні до створення власного державного ладу й управління, тому нормани змушені були «організувати ці джунґлі й дисциплінувати їхніх жителів».

Протягом XIX—XX ст. норманська теорія «обросла» новими аргументами, що черпалися з літописної літератури, топоніміки та інших джерел. її прихильники передусім прагнуть довести, що «Руссю» звалося одне з варязьких племен, а серед слов’янських племен такої назви не було. Як відправний аргумент для цього часто береться рядок із «Повісті минулих літ» про те, що на службі у князя Олега були варяги та слов’яни, які «прозвашася [називалися] Русью».

Крім Літопису, неонорманісти активно використовують дані інших стародавніх писемних джерел, зокрема Бертинську хроніку (839 р.), вдаючись до їх суб’єктивного тлумачення. З покликанням на оповідання про висилання варягів за море вони доводять, що це слово тотожне поняттю «чужинець». Звідси робиться висновок, що назва «Русь» не може мати слов’янського походження. Для підтвердження такої тези беруться на озброєння лінгвістичні й топонімічні дані, пов’язані з північними країнами. Зокрема у всіх балто-фінських народів, що не зазнали ослов’янення, зберігається етнонім «Рчіюізі» для означення саме слов’ян, а не шведів. Живуча і версія, яка походження назви «Русь» пов’язує з фінським поняттям «Рчиоіві» у значенні Швеція та ін.

Противники норманської теорії насамперед доводять, що згідно з тим же Літописом північні прибульці обернулися на русів лише після того, як опинилися в Києві. Це аргументується тим, що варяги й слов’яни тут фігурують як етнічні назви, а «Русь» — як етнополітонім. Зрештою, саме Київ, а не якесь північне місто, був оголошений «матір’ю городів руських». Із таких позицій пояснюються й епізоди, пов’язані з іноземними місіями, що в літописних творах часто згадуються під назвою «русів-шведів»: за своїм етнічним походженням руси насправді були шведами, але звалися вонитактому, що, перебуваючи на службі у Русі, служили її володарям. Отже, етнічне походження варягів не можна прямо ототожнювати з державою, яку вони представляли. В давній літературі, крім того, назва «русь» застосовувалась як відмінна й навіть протилежна назвам «варяги» та «слов’яни».

У «північному» напрямі з’ясування проблеми походження держави Русь та її назви важливе місце посідає ще одна шовіністична за характером «північноруська» версія, висунута М. Погодіним. Він стверджував, що етнічною основою Русі були лише «великороси» — предки російського народу. Згідно з погодінською теорією після монголо-татарської навали Середнє Подніпров’я повністю обезлюдніло через те, що одна частина населення була знищена фізично, а решта— переселилася на північні та північно-східні землі. Демографічний вакуум у цьому реґіоні лише через якийсь час заповнила українська людність, яка сюди переселилася з Карпат, Поділля та Волині. Звідси робиться висновок, що українці зовсім не причетні до Давньоруської держави, яка є лише спадщиною росіян.

Даючи свого часу наукову критику цим абстрактно-шовіністичним констукціям, М. Максимович наголошував: «У нас в Києві розпочалось і від нас розійшлося в усі кінці Руського світу життя. Коли великокнязівська Київська Русь, відживши свій квітучий вік, змаліла, тоді новим зосередженням руського світу стала Москва. Ми, малоросіяни, залишились на своїй рідній Київській стороні. Ми зостались на корінні, з якого не в змозі були нас зірвати ніякі бурі».

Цей «північноруський» напрям наукових пошукувань із різних позицій підтримували та розвивали інші російські історики. Виходячи з імперських інтересів, С. Соловйов історію східних слов’ян і Русі прямо ототожнював з історією Росії, а підтвердження літописної норманської теорії він шукав в іноземних джерелах. Його учень В. Ключевський запровадив в історичну лексику такі словосполучення, як «русские славяне», «русские купцы», «Южная Русь». Згодом вони активно використовувалися і в радянській історіографії, хоча спотворювали суть і характер процесів, пов’язаних зі слов’яногенезом загалом та формуванням українського етносу зокрема.

Пошуки витоків русів на території сучасної Росії не припинялися протягом другої половини XX ст., а в 90-х роках вони навіть дещо активізувалися. Показовою у цьому відношенні є праця О. Смирнова «Волзький шлях і стародавні Руси», ідеї якої тривалий час були поширені не лише в науковій, але й у навчальній літературі. Покликаючись на «карту РосіїXII ст.», її автор доводив, що в давнину Волга звалася «Рус». Згідно з його твердженням із VI ст. Русь розташовувалася між Волгою і Окою, а для її означення назва «Рос-Рус» від V до XVI ст. вживалася багатьма народами Східної Європи. Проте всі ці територіальні прив’язки та арґументи побудовані на штучних припущеннях і абстрактних конструкціях, тому не витримують сучасної наукової критики. Це ж стосується й тих версій, де назва «Русь» пов’язується з якимось міфічним островом Русів, розташованим між Новгородом і Старою Ладогою.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...