Українська етнологія

Гето-дакійці. Невід’ємною складовою етногенетичних процесів, що відбувалися в Україні у перших століттях після Н. X., стали гето-дакійці — племена фракійського походження (їх також назвають «гето-фракійцями»). У другій половині І тис. до Н. X. вони населяли Балканський півострів та межиріччя Дунаю і Дністра, де зазнали відчутного впливу грецької, скіфської, кельтської цивілізацій. На рубежі старої і нової ер через Північне Причорномор’я окремі гето-дакійські племена дісталися до Нижнього Подніпров’я, де розчинилися серед місцевого населення, залишивши реальний слід у його етнокультурному розвитку.

Під впливом переселень гето-фракійців у частині Верхнього Подністров’я виникла унікальна липецька культура, яка існувала в І — на початку III ст. Спроби довести її слов’янське походження не поділяє більшість сучасних учених. Своєрідність липецьких старожитностей проявляється у характері відкритих поселень, дуже заглиблених напівземлянках прямокутної чи овальної форм, а особливо в могильниках (ямні трупопокладення з нечисленним інвентарем та зброєю) та в гончарній ке* раміці (кружки із великими ручками, що мають багато аналогів на території Румунії та Закарпаття). Внаслідок активних етноінтеґраційних процесів, що охопили все Верхнє Подністров’я, слов’янські племена пшеворської та зарубинецької культур поступово асимілювали локальну липецько-дакійську групу, яка опинилася відірваною від основного фракійського етнічного масиву.

Скіфо-сармати. Не припинялися контакти праслов’ян з іраномовними племенами сарматів та пізніх скіфів, які протягом першої половини І тис. залишалися основною масою населення південної України. У І—ПІ ст. вони просунулися на північ, у степове Подніпров’я, а окремі скіфо-сарматські родини навіть переселилися на Середнє та Нижнє Подніпров’я. Таким чином, скіфо-сарматська спільнота стала невід’ємною складовою черняхівського населення, збагативши його етнокультурний розвиток здобутками античного світу. Свідченням цього є особливі форми ліпного посуду та поховальних споруд, а також залишки селищ із кам’яними будинками на Нижньому Дніпрі. Антропологічні дослідження підтверджують факт існування шлюбних стосунків між слов’янами та скіфо-сарматами, а також засвідчують, що пізні скіфи впливали на процес природного відтворення нижньодніпровського населення, на основі якого формувалися полянські племена.

Авари. У середині VI ст. в Північному Причорномор’ї з’явилося тюркомовне плем’я аварів. Після цього тут на уламках гунського союзу виникло нове більш монолітне поліетнічне об’єднання, основу якого становили тюркомовні племена аварів, контриґурів, унтріґурів, а також слов’янські племена склавинів. Незначна роль аварів в україногенезі зумовлювалася конфронтаційним характером стосунків зі слов’янами, які сплачували їм данину продуктами рільництва. Слов’яни нерідко служили аварам як раби, а також становили близько половини аварського війська. Після столітнього перебування в причорноморських степах у 560-х роках авари перейшли в Паннонію, де заснували свій каганат, який після низки внутрішніх потрясінь розпався у кінці VIII ст.

Таврика. Окреме місце в розвитку причорноморського регіону належить Тавриці (Кримський півострів з прибережними районами). Етнічні процеси у цьому регіоні в епоху Середньовіччя визначалися, з одного боку, боротьбою за впливи між Візантією, Хозарією, Османською імперією, Молдовою, а, з другого, пануванням у степовій частині півострова кочових племен гунів, аланів, болгар, печенігів, половців, монголів. Під їхнім впливом перебувало осіле населення гірських долин та прибережних територій Кримського півострова. Римляни в II— III ст. та візантійці у трьох прийдешніх століттях шляхом зведення оборонних споруд безуспішно намагалися спинити проникнення сюди варварських племен. Розгром гунами у 370-х роках германських племен викликав міграційну хвилю Готів, які стали компактно розселятися в гірських та південноприбережних районах Таврики, в VII ст. вони були асимільовані сармато-аланами.

З середини VII ст. розпочинається активна хозарська експансія в Крим, а на Керченський півострів та узбережжя Таврики водночас переселяються болгари й алани з Приазов’я та Північного Кавказу. Під тиском хозар у другій половині VIII ст. болгари й алани почали проникати в глибинні райони гірського Криму, де змішувалися з місцевим осілим населенням. У той же час внаслідок іконоборчих гонінь у Візантії на узбережжі Таврики з’являються малоазійські греки, засновуючи тут свої поселення і монастирі.

Етнічний розвиток Таврики у VIII—IX ст. чергувався періодами стабільності та загострення напруженості. На такому тлі продовжувала зростати загальна чисельність населення. Послаблення Візантії зумовило зміцнення позицій у цьому регіоні хозар, але вони не змогли перешкодити експансії печенігів, які, перервавши зв’язок Хозарії з Кримом, опанували західну частину півострова. Отже, у другій половині І тис. у Тавриці відбувалися надзвичайно складні й динамічні міжетнічні процеси, але слов’янський елемент у них був представлений чи не найслабше порівняно з іншими регіонами української етнічної території.

Балти. Активні міжетнічні зв’язки слов’ян із балтськими племенами склалися в межиріччі Західної Двіни, Десни та Прип’яті. Згідно з думкою багатьох учених, у І тис. до Н. X. — середині І тис. після Н. X. на основі периферійних протобалтських діалектів у цьому регіоні йшов процес формування праслов’янської мови. Найтіснішими слов’яно-балтські стосунки були в ареалі поширення київської культури (III—Уст). Асиміляція балтів у дніпровському регіоні завершилася у VIII—X ст, хоча тут збереглося чимало балтських етнокультурних елементів. У третій чверті І тис. відбувся й зворотний процес слов’янської колонізації балтсько-етнічної лісової смуги. В ній брало участь населення колочинськоїта празької культур.

Таким чином, слов’янство розвивалося у тісних взаємозв’язках з іншими народами. Найбільший вплив на україногенез мали германські, фракійські, кельтські, балтські, а також іраномовні кочові племена. Своєю присутністю вони розширювали етнокультурну мозаїчність окремих регіонів із переважаючим слов’янським субстратом. Конфронтаційні стосунки, особливо з германськими і тюркськими народами, суттєво гальмували внутрішню етнокультурну та етнополітичну консолідацію слов’янських племен. Це реально позначилося на визріванні у VIII—IX ст. передумов для появи ранньодержавних утворень, що, зрештою, призвело до виникнення першого з них — Київської Русі.

Література: Баран В. Д. Черняхівська культура. — К., 1981; Баран В. Д. Давні слов’яни. — К., 1998; Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської державності. —К., 1964; Грушевський М. С. Історія України-Руси. — ТІ. — К., 1991; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. —Л ., 1989; Гуслистый К. Г. Вопросы истории Украины и этническое развитие украинского народа. — К., 1953; Державин Н. С. Славяне в древности. — М., 1946; Етнонаціональна історія України в документах і матеріалах.— Вип. 1. — К., 1997; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1999; Залізняк Л. Л. Проблеми етногенезу українців з позицій сучасної європейської етнології//Маґістеріум.— Археологічні студії. — Вип. 6. — К., 2001; Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М., 1991; Йордан. О происхождении и деяниях гетов. —М., 1960; Этнография восточных славян: очерки традиционной культуры. — М., 1987; Етногенез та етнічна історія населення українських Карпат. —Львів, 1999; Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. — Львів, 1996; Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (І тис. до н. е.). — К., 1991; Млиновецький Р. Нариси з стародавньої та давньої історії українського народу. — Українське Наукове видавництво.—1964; Історія України.—Львів, 1998; ПаткВ. Корінь Безсмертної України і українського народу. —Львів, 1995; Петров В. Етногенез слов’ян. — К., 1972; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К., 1993; Прокопий из Кессарии. Война с готами. — М., 1950; Русанова И. П. Славянские древности

VI— VII вв. — М., 1976; Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1979; Тацит Корнелий. Сочинения. — Т. 1. —Ленинград, 1969; Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности. —Л., 1979; Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян.— М., 1991;ФилинФ. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. —Л ., 1972.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...