Выкуп загородной недвижимости.

Українська етнологія

Іноетнічні впливи у слов’яногенезі

Свого роду «зустрічним потоком» великого переселення слов’ян із заходу, півночі та сходу в Україну почергово були спільноти, які «розмивали» та етнічно збагачували слов’янський масив своїми впливами. Всі вони залишили той чи інший помітний слід у формуванні українського етносу.

Кельти. Одним із перших іноетнічних елементів, що вплинув на ранній етап слов’яногенезу, стали племена кельтів, які на межі VI—V ст. до Н. X. мешкали у верхів’ях Дунаю і Рейну. Сформований тоді на основі синтезу кельтського та місцевого субстратів латенський культурний тип (назва походить від поселення Ла-Тен у Швейцарії) завдяки військовій експансії кельтів розповсюдився від Британії до Карпат. Дослідники ще не дійшли одностайності в питанні, наскільки глибоко кельти безпосередньо проникли на територію України, бо поширення тут латенського стилю виходило далеко за межі їхнього проживання. Загалом роль кельтів в етнокультурному розвитку європейських спільнот можна порівняти лише з впливом на них античного світу. Існує думка, що вони просунулися від Карпат до Середнього Подніпров’я. Хоча кельтських старожитностей тут знайдено небагато, елементи латенського стилю присутні в ремісничих виробах деяких місцевих культур. Виразніше простежується присутність кельтів на українському Закарпатті.

Ґоти. Важливий вплив на етнічний розвиток України відіграла міграція ґотів. Вона стала частиною широкомасштабної експансії германських народів, які з Центральної Європи, з її прохолодним кліматом і піщаними ґрунтами, в пошуку кращих екологічних ніш просувалися в південному (на Балкани), південно-східному та південно-західному (до Італії) напрямах. Серед численних гіпотез щодо етнічної належності ґотів дотримуємося традиційної для сучасної науки точки зору, що вони були германським народом, який прийшов з північного заходу, з пониззя Вісли. Імовірно, що прабатьківщиною Готів була Скандинавія, зокрема легендарний острів Скандза в південній Швеції. Це відобразилося в поширеній тут топоніміці: острів Ґотланд; міста Ґотеборґ і Хотем, ріка Ґотемс, озеро Ґотен та ін. Звідси Готи розселилися на балтійському узбережжі, де, змішавшись у І—II ст. з гепідами (тому часто вживається назва «ґото-гепіди»), посунули до гирла Вісли.

Основним писемним джерелом з історії Готів є праця «Про походження і діяння Готів». її автор Йордан, будучи придворним історіографом Готських королів, наповнив цей твір не лише реальними подіями, але й домислами та містифікаціями. Оголосивши сучасних Готських правителів наступниками держави Германаріха, він ідеалізував ті часи, зображаючи Готів як високоорганізований, войовничий народ із сильною централізованою владою.

Об’єднавши різні германські племена (вандалів, гепідів, бурґундів), в останній чверті II ст. Готи рушили на землі України, що стала лівим флангом експансії германських племен. Пройшовши вздовж Прип’яті через Волинь, Готи наблизилися до Дніпра, де виник центр Готського міжплемінного державного союзу, що складався з остґотів (племена грейтунґів, терувінґів та ін.) та вестґотів (тайфали, ін.). Досягнувши Північного Причорномор’я, Приазов’я та Криму, Готи змішалися зі скіфо-сарматськими племенами.

Нашестя Готів поклало кінець венедсько-зарубинецькому етапові розвитку раннього слов’янства. Внаслідок військового протистояння, щотривало півтора століття, в IVст. венеди були підкорені. Порівняно з більш мобільними скіфо-сарматськими кочовиками просування осілих Готських племен, які рухалися пішки чи на кибитках з усім майном, відбувалося повільніше. Готська навала, як відзначалося, перервала процеси етнічної інтеграції ранньослов’янського масиву, розколовши його приблизно по лінії Південного Бугу на дві частини, що стали розвиватися відносно самостійно. У східній частині — Подніпров’ї на зміну київській прийшла пеньківська культура антів, у західній — на Подністров’ї черняхівська змінилася празькою культурою склавинів.

Існує широкий спектр часто діаметрально протилежних думок щодо оцінки Готів в етнічній історії України. Серед українських дослідників зустрічаються твердження, нібито вони не відіграли «ніякої ролі» в україногенезі. З другого боку, обстоюючи так звану ґотську теорію, німецькі дослідники намагаються довести, що вже черняхівська культура була за своєю суттю «Готською». Ключ до з’ясування цієї проблеми дає аналіз вельбарської (германської) культури, основний ареал якої охоплював Північно-Східну Польщу. її головними носіями були германські племена, передусім ґото-гепіди. На території України найбільш компактний масив вельбарських старожитностей виявлено на Волині та в Південному Побужжі, де в кінці II ст. Готи дещо потіснили слов’ян.

Археологічні дослідження спростовують дані античних авторів (насамперед Йордана), які перебільшують Готські впливи на розвиток Східної Європи і України зокрема. Хоча черняхівська і вельбарська культури існували паралельно у часі, вони є окремими самобутніми явищами. їхнє взаємопроникнення головно обмежується Волинню, межиріччям Південного Бугу і Дніпра та подальшою південною смугою, куди Готи привнесли свою культуру, просуваючись у II—III ст. до Північного Причорномор’я. Це простежується в появі на території України таких вельбарських старожитностей, як дво- або трикамерні глинобитні житла, низький мископодібний посуд тощо. Загалом Готські елементи в матеріальній культурі черняхівського населення були незначні, домінуючими в цій сфері залишалися впливи античної цивілізації, що привносилися скіфо-сарматськими і фракійськими племенами. Змішування Готів із місцевим населенням впливало на етнополітичну ситуацію, що, зокрема, проявлялося у формуванні нових племінних союзів. Готи очолювали військово-політичні союзи черняхівських племен, що виникали в ході т. зв. скіфських воєн з Римською імперією. Отже, можемо говорити не про якусь заміну черняхівської культури вельбарською, а лише про вкраплення окремих елементів другої в першу.

Готських впливів фактично не зазнало Верхнє Подністров’я, а в масиві слов’янських культур Середнього Подністров’я відомо лише кілька пам’яток вельбарського типу. Процеси активного змішування Готів із місцевими дакійськими та скіфо-сарматськими племенами відбувалися в межиріччі Дністра і Пруту.

В процесі свого просування ґоти більшою мірою самі зазнавали асиміляції з боку аборигенного населення, аніж впливали на етнічну ситуацію теренів, через які пролягав маршрут їхньої міграції. Відірвавшись від основного масиву германських племен, вони проходили територіями, де проживала більш-менш компактна й однорідна маса місцевих литовських і слов’янських племен. Асимілюючись з місцевою людністю, ґоти часто одружувалися, втрачаючи своє етнічне обличчя. Таку тенденцію засвідчують як дані археології, так і античні автори, які чимдалі частіше називали Готів то «гетами», то «скіфами» або й просто «варварами», тобто вже не вирізняли їх серед маси інших слов’янських племен.

Поширене в історичній та етнологічній літературі твердження про витіснення в 375 р. Готів гунами слід сприймати умовно, бо це є спрощенням складних етногенетичних процесів та перебільшенням ролі ґотів в українській історії. Ґоти вже давно перестали бути суто германськими племенами, ввібравши в себе різноетнічні елементи. Швидке зникнення ґотів з етнополітичної мапи Східної Європи, зокрема й України, означало, що одна їхня частина розчинилася в масі місцевоїлюдності, а друга під тиском гунів із кінця IV ст. до першої третини V ст. покинула ці терени. Нечисленні групи ґотів залишилися лише в Криму, де сліди їхньої мови були зафіксовані ще в XVI ст.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...