Українська етнологія

Україна в процесах євразійської етнічної пертурбації

Протягом І—IX ст. українська етнічна територія залишалася ареною масштабних етнічних пертурбацій. Головними струменями цього процесу, з одного боку, стало велике слов’янське переселення на Балкани та інші терени, що дало основу для зародження нових слов’янських народів. З другого боку, Україна, особливо її причорноморські степи, стала свого роду «коридором», через який зі сходу та півночі в Європу (і навпаки, із заходу в Україну) безперервним потоком тятися кочові та інші різноетнічні спільноти, кожна з яких залишала свій слід в «етногенетичному стовбурі» українського етносу.

Велике розселення слов’ян

У результаті демографічного вибуху та під натиском кочовиків у середині І тис. розпочинається новий динамічний період етнічної історії Євразійського континенту, головний зміст якого відображає явище, відоме під назвою «Велике переселення народів». Невід’ємною важливою складовою цього процесу стало велике розселення слов’ян. Характер його раннього етапу був зумовлений зовнішніми чинниками. Він припадає на І—II ст, коли під тиском ґото-гепідів із північного сходу та зустрічного потоку сарматів з південного сходу частина зарубинецького населення переміщується з Середнього Дніпра у верхів’я Десни, а з Волині — у верхів’я Дністра. У наступному столітті один зі струменів вехньодністровського населення відходить на Лівобережжя, де розміщується посмужно з носіями київської культури, а другий струмінь спрямовується на територію Молдови.

Основний етап великого розселення слов’ян припадає на V— VII ст, коли вони перебували на завершальній стадії етнічного самоутвердження. Одним із головних теренів, звідки розгортався цей процес, було дніпрово-дністрянське межиріччя. У цьому регіоні, що становив порубіжну зону між лісостеповою і степовою частинами Європи, відбувалася інтенсивна слов’янська інтеграція. Отже, закономірно, що активну участь у переселенських рухах передусім взяло празько-склавинське, а також пеньківсько-антське населення, об’єднане у великі етноплемінні союзи. їхнє переміщення розгорталося у двох головних напрямах: південно-східному—на Балкани та північному і північно-східному — на балтійське узбережжя й одеро-ельбське межиріччя.

Найпотужніший потік переселення слов’ян спрямовувався у південному напрямі, на Подунав’є, до кордонів Візантійської імперії. Вони просувалися під тиском гунів шляхом, який дещо повторював маршрут ґотів. Склавини Прикарпаття та анти Північного Бугу і Середнього Дніпра, спускаючись уздовж Пруту і Серету, займали Подунав’я. Питання щодо періодизації цього процесу залишається дискусійним, хоча Йордан та Прокопій Кесарійський зафіксували, що анти і склавини вже у 520—60-х роках перебували в Північному Подунав’ї, звідки робили набіги на Візантійську імперію. її правителі не змогли стримати нашестя слов’ян, тому дозволили їм селитися на Балканах, а згодом вони з’явилися і в Малій Азії. їхнє розселення в цьому реґіоні було тривалим та супроводжувалося як військовими сутичками, так і мирною інфільтрацією. Античні автори залишили про це різні відомості. Зокрема Йордан (VI ст.) відзначав: «Зараз через гріхи наші вони [склавини, анти] бушують повсюдно». А візантійський імператор Костянтин писав, що «зіслов’янилася земля наша і стала варварською».

Антська і склавинська групи просувалися в балканському напрямі кожна окремо, а з Подунав’я вони пішли в різні сторони: антське населення — вглиб балканського півострова, а склавинське, піднімаючись угору Дунаєм, з’явилося на території Моравії та Словаччини. Потім, можливо, через сутички з аварами склавини повернули на захід й опинилися у верхів’ях Ельби, де вони зустрілися з іншим слов’янським потоком — носіями дзєдзіцької культури, що рухалися з території Польщі. На цій основі під впливом германського населення у Південно-Східній Європі починають формуватися нові слов’янські угруповання, в яких виразно збереглися склавино-празькі етнокультурні риси.

Внаслідок розселення слов’ян на Балканському півострові виникали етнокультурні ареали, які являли різні комбінації синтезу слов’янських і місцевих традицій, що відображає перемішування прийшлого і тубільного населення. Так, у Придунайській долині досліджено старожитності, які ввібрали елементи празько-склавинської, гето-дакійськоїта візантійської культур. Зумовлені цими переселенськими процесами взаємозв’язки слов’ян із фракійськими і східнороманськими народами, які тоді жили на території сучасної Молдови і Східної Румунії, знайшли прояв як у мовних діалектах карпатських українців, такі в румунській мові й топоніміці.

Цей процес мав надзвичайно важливе значення для україногенезу, оскільки саме тоді зароджується український етнос. З явищем великого розселення слов’ян більшість сучасних дослідників пов’язує остаточний розпад слов’янського суперетнічного масиву (який ніколи не був монолітним) та виникнення на цій основі окремих слов’янських народів. Перемістившись у VI—VII ст. з українського Лісостепу на Балкани й Подунав’я та в ельбсько-одерське межиріччя, склавини й анти започаткували процеси становлення в цьому реґіоні південної і західної гілок слов’янського світу. Міграційний рух слов’янських груп у VIII ст. в північному та північно-східному напрямах, у басейн Оки, де проживали балтські та угро-фінські племена, згодом став основою формування російського етносу, яке розпочалося на кілька століть пізніше.

Шляхи великого слов’янського переселення визначаються на основі античних писемних джерел і результатів археологічних досліджень, тому, крім уточнення і конкретизації окремих аспектів цієї проблеми, вона фактично вже не може піддаватися докорінному перегляду. Реконструкція цього процесу засвідчує безпідставність згадуваної Дунайської концепції про те, що слов’яни нібито були вигнані волохами зі своєї прабатьківщини— Придунав’я. Важливо зауважити, що більшість населення празької, особливо пеньківської та колочинської культур, залишилася на старих місцях, де внаслідок внутрішнього перегрупування розпочався новий етап слов’яногенезу, який полягав у формуванні вже відомих з Літопису союзів племен.

Таким чином, територія України, де проходила найінтенсивніша інтеграція слов’ян, стала основним регіоном, звідки розпочалося їхнє велике розселення. Цей процес прискорив етнічну диференціацію слов’янства на східну, західну і південну групи. Зокрема празько-склавинська людність стала етнічною основою для формування не лише українців, але й словаків, Моравіє, чехів та українсько-польського населення Верхньої Вісли. Антсько-склавинське населення стало предками лівобережних українців, а та його частина, що опинилася на Балканах, взяла участь в етногенезі південних слов’янських груп (болгар, сербів, хорватів та ін.). Верхньодніпровське населення (київська і колочинська культури), займаючи області, де проживали балтські та угро-фінські племена, внаслідок змішування з ними взяло участь в етногенезі білорусів і росіян.

Внаслідок великого розселення слов’ян на території Південної, Центральної та Східної Європи у VIII—X ст. також відбулися процеси зародження і формування нових слов’янських етнічних спільнот. Окреслені явища дозволяють спростувати одну парадоксальну історичну несправедливість, яка вже багато століть фатально тяжіє над українським етносом. Факт етнічної окремішності та самостійного розвитку різних слов’янських народів, що формувалися у повіслянському та південно-карпатському регіонах, не піддається сумнівам у наукових чи суспільних колах. Натомість всупереч літописним свідченням та незважаючи на результати науково-історичних й археологічних досліджень, не припиняються намагання «злучити» численні східнослов’янські племінні союзи в єдину, причому доволі монолітну етнічну суспільність. Такі шовіністичні підходи переважали в офіційній великодержавній думці як в Російській імперії, так і в Радянському Союзі до кінця 1980-х років.

У 1990-х роках через повільну відмову від цих стереотипів почало формуватися розуміння, що як усе слов’янство, так і його східна гілка ніколи не були єдиним монолітом. Від самих початків зародження і протягом подальшого становлення східнослов’янський масив не був цілісним. Хоча, як побачимо далі, процес виникнення українського, білоруського та російського етносів мав деяку спільну етногенетичну основу, але їхнє зародження та формування відбувалося десинхронно і на різних територіях.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...