Українська етнологія

Уличі, тиверці, хорвати. Від антсько-пеньківської спільноти походять племінні об’єднання уличів, тиверців і хорватів. Поліетнічний характер реґіонів їхнього розташування ускладнює проблему ідентифікації слов’янських та іншоетнічних угруповань.

За уличами визнається слов’янська основа, хоча писемні чи археологічні дані не дозволяють чітко локалізувати основний район їхнього розселення. Зважаючи на це, заслуговує на увагу спроба А. Пономарьова простежити шлях просування цього угруповання на основі трансформації етноніма «уличі» в часі та просторі, що зафіксовано в різних джерелах. Так, на ранній стадії етимологія «оуличі, «улучі» пов’язується з термінами «лука» або «закрут», «затока», що мало вказувати на їхнє проживання біля помор’я чи на заломі річок. Подальша зміна назв «уличі» на «угличі» прив’язує їхнє розселення до географічного поняття «угол (кут)». Таким прикладом є місцевість Буджак, що з тюркського перекладається як «кут», утворений на перетині узбережжя Чорного моря і Дунаю. Наступні літописні назви «суличі», «посуличі» вказують назв’язокіз Наддніпрянщиною: «И беша сєдяша Улиць по Днепру внизь, и посем приидоша межи Буг и Днестр». Зі сказаного випливає висновок, що, сформувавшись у Наддніпрянщині, уличі мігрували на південь до Причорномор’я, потім на Нижню Наддністрянщину, до зламу річок Бугу і Дністра. Таке динамічне просування цього великого угруповання спочатку обумовлювалося внутрішньою потребою опанувати великий життєвий простір, а згодом, у IX ст., на них почали тиснути печеніги, тому частина уличів подалася за Дунай.

На межі VII—VIII ст. у дністрово-прутському межиріччі та Середньому Подністров’ї зі східнослов’янського масиву виокремилася етнічно відмінна група тиверців. У Літописі вони постійно згадуються поруч з уличами, які «седяху по Бугу і по Днепру, шли до моря», де стоять «суть гради их до сего дне». Існує чимало версій щодо походження етноніма тиверці, який часто виводиться від слова Тіраса — грецького найменування ріки Дністер, від тюркського «Ііу-аг» — перекладач, від імені римсько-візантійських правителів Тіверіїв та ін.

Населення Середньої і Верхньої Наддністрянщини піддавалося постійним набігам тюркських племен, частина з яких залишалася в цьому регіоні та асимілювалася слов’янською більшістю. Саме тому етнографічні та антропологічні особливості уличів, особливо тиверців, помітно вирізняє тюркський компонент.

Предків хорватів, ще однієї племінної групи, що виокремилася з антської спільноти, одні вчені шукають серед згадуваного Птолемеєм племені карпінів (сагрі), інші вважають, що їхніми пращурами були носії культури карпатських курганів. Під тиском аварів у 560-х роках велике хорватське об’єднання розпалося, в результаті чого одна його частина переселилася на Балкани та до Середньої Європи, а друга, залишившись на Прикарпатті, згодом опанувала Північну Буковину і Закарпаття. У VII—IX ст. внаслідок зближення з північними сусідами — волинянами та деревляними хорвати зазнали потужної асиміляції, втративши свої етнографічні особливості.

Сіверяни. На межі VII—VIII ст. від великої антської спільноти Правобережжя відкололося плем’я сіверян, яке осіло на схід від полян, опанувавши значну частину дніпровського Лівобережжя. їхня локалізація у Літописі («седоша по Десне и по Сейми, по Суле») відповідає археологічним старожитностям роменської культури. Пояснення назви «сіверяни» часто подається як зразок поширеного в період Середньовіччя походження етнонімів від різних частин світу. Через те, що вони населяли північну частину України, їх згідно з давньоруською лексикою «нарекошася северь», тобто назвали сіверянами. У їхньому формуванні брали участь правобережні племена, що несли ранньополянські (слов’янські) елементи, а також алани.

Радимичі. Новітні дослідження не підтверджують літописної версії походження радимичів як таких, що прийшли «от ляхов». Сформувавшись у Верхньому Подністров’ї у VIII ст, вони переселилися в басейн Дніпра і Сожі, тому поряд зі слов’янським тут був дуже виражений балтський елемент. Походження цього етноніма виводять від родового імені Радим (Радимир). Порівняно з вищеназваними слов’янськими об’єднаннями племен радимичі відіграли значно меншу роль в україногенезі, головним чином вплинувши на формування балтських племен.

Сім вищеназваних племінних об’єднань — дуліби (волиняни, бужани), деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і деякою мірою радимичі у VIII—IX ст. проживали на території України. Ця південна група східнослов’янського етнічного масиву найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка відіграла визначальну роль в україногенезі. Крім названих племен, у Літописі згадуються північна та північно-східна групи східнослов’янських племен, куди входили радимичі, в’ятичі, кривичі, ільменські слов’яни, частина дреговичів. їхнє становлення відбувалося в процесі тривалого поширення на угро-фінській та балтській територіях, де, таким чином, перемішувалося слов’янське та місцеве населення. Важливо підкреслити, що вже в цей час ці три названі слов’янські групи становили окремі етнокультурні масиви, які згодом стали основою утворення Київської (Давньоруської) держави, а після її розпаду сформувалися у три окремі східнослов’янські народи.

У процесах формування слов’янських племінних об’єднань, що протікали на території України в V—VII та VIII—IX ст, важко провести чітку розмежувальну лінію. Але саме на основі поступального характеру етнокультурного процесу у VIII—IX ст. викристалізувалися такі основоположні та специфічні риси українського народу, які стали підґрунтям для збереження та поглиблення його етнічної самобутності в прийдешні часи.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...