Українська етнологія

Деревляни. До великого волинського об’єднання входило населення, відоме під назвою «дерева», а край, де воно жило, називався «Дерева» — «край лісів». Про це засвідчує Літопис, переповідаючи події 945 року, пов’язані з походом київського князя Ігоря за даниною: «Йде в Дерева в дань» та ін. У процесі розпаду родо-племінних й утворення територіально-політичних союзів із волинського об’єднання виокремилася Деревлянська земля («а в Деревехь своє княжение»), що простягалася на схід від волинян, у Східній Волині (від Прип’яті на півночі до Тетерева на півдні, від Случі на заході до Дніпра на сході). її мешканці називалися «деревлянами», бо «седоша алесахь». Вони мали розвинену державно-племінну організацію зі своїм князем, знаттю та військовою дружиною.

Дреговичі. Спочатку найближче до волинян і деревлян проживали дреговичі, назва яких походить від слова «дрегва» — болото. У VI ст. їхні пращури заселяли невелику смугу прип’ятського Полісся між нижніми течіями Стиру та Горині. Вчені звертають увагу на одну важливу особливість східнослов’янського етногенезу, що виявилася на території південно-західної України. Населяючи тривалий час правобережну частину прип’ятського басейну, слов’яни ніколи не переходили його північної межі на територію, де мешкали аборигенні балтські племена. Лише у VIII ст. дреговичі просунулися в північному напрямі і, якзазначає Літопис, «сіли межи Прип’яттю і Двіною», тобто опанували частину сучасної Білорусі. Асимілювавши протягом двох прийдешніх століть місцеве балтське населення, вони набули специфічних етнографічних рис, а також створили власну етноплемінну організацію з центром у Турові.

Поляни. Особливе місце в етнічній історії України належить племені полян. їхню назву переважно виводять від слова «поле», яке тлумачать у прямому значенні — рівнина, степ. Версії, що пов’язують походження цього етноніма від слова «полювати», та інші не мають реального підґрунтя. Літопис подає досить абстрактні дані про місце їхнього проживання: «сіли по Дніпру і називалися полянами», в «поле середяху» та ін. Це породило тривалу дискусію щодо локалізації полян, яких розміщували на правому чи лівому берегах Дніпра або ж навіть відсували на схід від Києва, де знаходився Хозарський каганат (О. Пріцак). М. Грушевський свого часу вказував, що територія проживання слов’ян не велика.

Уточнюючи цю позицію, сучасні вчені (В. Баран, інші) так визначають реґіон їхнього проживання: на заході пограничними містами були Білгород і Вишгорсд, на півдні — гирло Росі, на сході — смуга лівого берега Дніпра. Отже, це був терен, де в VI ст. жили анти — носії пеньківської культури, а у два наступні століття — склавини — носії празької і луко-райковецької культур.

Автор Літопису з особливою прихильністю ставився до полян, підкреслюючи, що це були «мужи мудри й смислени». Він протиставляє їх іншим східнослов’янським племенам, які мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Так, поляни мали звичай «тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері; а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть». На відміну від них деревляни «жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали один одного, [і] їли все нечисте і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води», а радимичі, в’ятичі, сіверяни «жили в лісі, як ото всякий звір, їли всяке нечисте, і срамослів’я [було] в них і всякі бісівські пісні».

Якщо в VII—VIII ст. південну групу східних слов’ян очолювали дулібські князі, то в прийдешньому столітті ця провідна роль перейшла до полян. У районі їхнього проживання знайдено велику кількість скарбів, більшість з яких відносяться до т. зв. європейської дружинної культури. Це свідчить про концентрацію у полянській землі (Київщина) заможної верстви князів, дружинників і купців, які відігравали провідну роль у процесах етнополітичноїта державної консолідації. Багато сучасних українських учених схиляється до думки, що поляни були не стільки політично-територіальним, скільки соціальним об’єднанням дніпровських слов’ян. Згідно з Літописом полянська верхівка проявляла велику зовнішньополітичну активність, особливо у зносинах із хозарами і норманами. Поляни спричинилися до розбудови Києва, де сходилися племінні території антів і склавинів, а також сіверян, деревлян, волинян, уличів. Із полян вийшли і перші київські князі — Кий, Щек, Хорив.

Спираючись на літописну фразу: «поляни еже ныни зовомая русь», в наукових колах тривалий час побутувала думка, що етнонімові поляни відповідає синонімічна назва «русь». Проте сучасні дослідження не виявили існування до другої половини IX ст. на території Середнього Подніпров’я племінного утворення, яке б поглинуло всі інші, згадані Літописом, слов’янські племена, на основі яких могла сформуватися східнослов’янська етнічна спільність. Отже, середньодніпровські поляни отримали назву русів лише в період виникнення Київської Русі, про що мова піде згодом.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...