Українська етнологія

Союзи слов’янських племен (VIII—IX ст.)

Новий етап слов’яногенезу в VIII—IX ст. більшість учених визначає як переддержавний період в історії східних слов’ян. Його головний смисл полягає у виникненні племінних союзів, що поглинають сусідні етнографічно близькі племена. В античних джерелах такі племінні союзи називалися «склавоніями». Вони переживали своєрідні й динамічні процеси розкладу родових відносин, майнового розшарування, виокремлення знаті  — військової демократії.

Проблема етнічної ідентифікації. Основою етнічної ідентифікації союзів слов’янських племен стали їхні назви, зафіксовані у «Повісті минулих літ» (далі називаємо «Літопис»), Відомості про них суттєво конкретизують і доповнюють результати археологічних досліджень. Їхній суспільний устрій та організація достеменно не відомі, тому й етногенетичні процеси формування часто розглядаються досить спрощено. Як наслідок

— ці суспільності фігурують у літературі під різними назвами: «східнослов’янські племена», «територіальні об’єднання», «етнографічні об’єднання», «етнічні об’єднання» або ж як «політично-географічні союзи», «політично-племінні союзи» тощо. Такі відмінності у дефініціях мають принциповий характер, оскільки відображають різний рівень їхньої внутрішньої етнополітичної інтеграції та зрілості. Зважаючи нате, що всередині цих великих спільнот існували численні локальні групи зі специфічними етнографічними рисами, для їхнього означення найдоцільнішими є назви «союзи племен» або «племінні об’єднання».

Отже, йдеться про 14 великих племінних об’єднань, з яких сім — дуліби (волиняни, бужани), деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і частково радимичі — проживали на території України. Вони своєю чергою поділялися на понад сто дрібніших слов’янських племен, самоназви яких здебільшого не збереглися.

При вивченні проблеми слов’яногенезу в VIII—IX ст. одне з головних завдань полягає в ідентифікації та визначенні наступності процесу формування попередніх і теперішніх етнічніх спільнот, що загалом є аріадниною ниткою дослідження україногенезу.

При з’ясуванні цього питання знову необхідно головну увагу зосередити на нащадках склавино-празької та антсько-пеньківської культур, які не взяли участі у великому розселенні слов’ян (докладніше у розд. 4.3.1), а, залишившись на своїй території, продовжили етногенетичну традицію, з якою пов’язують формування українського етносу. Більшість сучасних українських учених стоїть на позиції, що празько-склавинське населення асимілювало залишки носіїв антсько-пеньківської культури і на цій основі у VIII—IX ст. виникли три нові етно-археологічні утворення: луко-райковецька, волинцівська, роменська культури, які існували майже синхронно, фактично переростаючи одна в одну.

У VIII ст. відбулася природнатрансформаціясклавино-празької культури в луко-райковецьку, яка до початку X ст. існувала на більшості території України — від Дніпра до Закарпаття. З району Подніпров’я вона поступово перейшла на Лівобережжя, де раніше проживали антсько-пеньківські племена. Таким чином, у результаті інтеграції правобережного населення та спільнот, що входили до складу Хозарського каганату, на лівому боці Дніпра сформувалися волинцівська (VII—VIII ст.) та роменська (VIII—IX ст.) культури.

В літературі широко дискутується проблема ідентифікації цих трьох культур із відповідними літописними союзами племен. Найприйнятніша, імовірно, позиція, згідно з якою деревляни, дуліби (бужани, волиняни), хорвати, тиверці й уличі проживали в межах луко-райковецької і частково волинцівсько-роменської культур, а в ареалі останньої також мешкали сіверяни та більшість полян.

Дуліби. Одним з найдавніших племінних об’єднань, яке становило ядро склавинів, були дуліби. Перші літописні згадки про них відносяться до часу правління візантійського імператора Іраклія (610—641 рр.), коли у війні зі слов’янами авари «примучили дулібів». Учені й досі ламають списи над визначенням території дулібів, яку не можна окреслити лише на основі топонімів, бо їхнє поширення не завжди відповідає даним археології. Головною територією розселення дулібів було верхів’я Південного і Західного Бугу, але їхні топонімічні назви виходять далеко за її межі. Отже, цілком вірогідно, що вони також проживали на Західній Волині та в межиріччі Середнього Дніпра і Західного Бугу, де існує багато гідронімів і топонімів, що походять від назви «дуліби». Це дозволяє сучасним дослідникам стверджувати, що дуліби становили ядро склавинської, а не антської спільноти, як Вважалося раніше. Разом з тим не відповідають етно істроичним реалііям тенденційні інсунації польских дослідників (Р. Якомович, Ю Ф. Персовський та інші), як намагаються взагілі підремслити дулубів з історії східних слов’ян ті Волині зокрема. Натомість вони висівають штучний  термін «бужанські племена», яких включають до складу лендзянської спільноти, що жила над Верхньою і Середньою Віслою.

Багато поколінь дослідників услід за В. Ключевським поділяє думку, що дуліби виступили першим великим територіально-політичним об’єднанням, яке заклало основи східнослов’янської державності. Його першим центром стало Зимненське городище (біля сучасного Володимира-Волинського), яке зруйнували авари в кінці VII ст, а далі таку роль могли виконувати міста Волинь, Бузькта Луцьк. Водночас не слід перебільшувати рівень внутрішньої інтегрованості дулібської «конфедерації», до якої входили етнічно близькі слов’янські племена, взаємини між якими будувалися на родоплемінних зв’язках.

Дулібське племінне об’єднання виявилося нетривалим і розпалося у другій половині VII ст. Крім того, частина дулібів влилася у процес великого слов’янського розселення, тому писемні джерела фіксують племена під такою назвою на Подунав’їі Балканах. Зважаючи на літописне повідомлення: «і примучиша дулебы, сущая словены, и насилье творяху женамь дулебскимь», — серед учених поширена думка, що дулібський союз племен розпався через напад аварів (обрів). Проте частина дослідників вважає, що ця згадка стосується не волинських, а паннонських дулібів, тому, спираючись на свідчення арабського географа X ст. Аль-Масуді, вона доводить, що  причиною розпаду союзу місцевих (волинських) дулібів став внутрішній розбрат.

Етнонім «дуліби», ймовірно, був самоназвою, від якої походить багато гідронімів і топонімів. Услід за Л. Нідерле та Б. Трековим серед учених утвердився погляд, що дуліби поділилися на дві групи — волинян та бужан, отже, всі ці три назви означають одне й те ж плем’я. Така позиція обґрунтовується літописним рядком, що «дуліби живяху, где нині велыняни». Проте слід мати на увазі, що, зважаючи на однорідність старожитностей луко-райковецької культури, крім волинян і бужан, до нащадків історичних дулібів також можна віднести деревлян, полян та деякою мірою дреговичів.

Походження етнонімів «бужани» і «волиняни» частково виводиться з писемних джерел, але здебільшого пов’язується з топонімами та гідронімами. Ще за часів існування дулібського племінного союзу західна частина цього населення називалася «бужанами». Говорячи про них як про слов’янське населення, що «живяху по Богу», київський літописець зафіксував те сприйняття, що існувало раніше і закріпилося у відповідній назві.

Походження назви «волиняни» чимало сучасних дослідників пов’язує з «країною волинок», що існувала в перших століттях після Н. X. на території, де згодом проживало черняхівське населення. Вони вважають, що ця самоназва була запозичена германцями, які в II—IV ст. передали її ґотам (для них«велинь» означало те саме, що германське слово «дулеба»). За такою логікою у часи Київської Русі, коли назва «бужани» стала недостатньою для окреслення території колишнього племінного об’єднання, відродилася традиційна — «волиняни». Ця версія з численними варіантами потребує подальшого дослідження, яке б підтвердило факт відновлення етноніма «волиняни» чи його появи десь у VII ст, бо, наприклад, ще в 873 р. у нотатках невідомого баварського географа вживалася назва «бужани».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...