Українська етнологія

Склавини. Протягом XX ст. наука нагромадила нові археологічні й лінгвістичні дані, які не були відомі М. Грушевському, тому, спираючись на них і не відкидаючи концепції визначного історика, багато сучасних учених схильні шукати етнічні витоки українців не лише серед антів Подніпров’я, але й серед склавинів, що проживали на Волині та Прикарпатті.

Вже в V—VI ст. склавини займали південні межі венедських земель. Попри суперечливість відомостей про слов’янські племена античні автори завжди досить чітко вирізняли дві їхні групи — антів і склавинів. Згадуючи про існування цих племен у «давнині», Прокопій Кесарійський називає їх «одним народом», але, говорячи про свій час (середина VI ст.), він уже розглядає антів і склавинів як дві окремі спільноти. Йордан також відзначає, що слов’яни походять від «одного коріння», хоча «зараз» виступають під різними назвами.

Склавинів вважають вихідцями з повіслянського басейну, звідки, ймовірно, вони прийшли на Дунай. Етнонім «склавини» (всаіау) — це латинізований відповідник самоназви «слов’яни», яка виникла спочатку в слов’янському середовищі, а потім потрапила на сторінки античноїлітератури. Відсутність літери «к» у слові «слов’яни» пояснюється тим, що в грецькій та латинській мовах немає звукосполучення «сл». Отже, «склавини» — це назва однієї зі слов’янських груп, а поняття «слов’яни» значно ширше: в часи раннього Середньовіччя ним позначалися нащадки венедів, антів і склавинів, а тепер усі слов’яномовні народи Європи.

Матеріальні старожитності склавинів визначаються празькою культурою, яка існувала в період V—VII ст, простягаючись на південному заході до Ельби і Дунаю. Україна становила її східний ареал, що охоплював територію від Дніпра до Західного Бугу. Таким чином, на сході та півдні вона межувала з антсько-пеньківським і кочовим населенням, а на заході та півночі — з фракійськими, романськими, германськими племенами.

Поліетнічна відмінність між антами і склавинами мала не лише територіально-родовий, але й значно глибший — генетичний характер, що було закладено їхніми предками. Анти ніколи не вважали себе склавинами і навпаки: склавини не називали себе антами. Це були не племінні, а значно ширші етнічні спільноти. Писемні джерела не засвідчили назв дрібніших (субетнічних) груп, що існували в антському етнічному масиві, а в склавинському середовищі вони згадуються якдрагувити, тимочани, смоляни та ін. Анти і склавини мали окремі адміністративний провід та військо і ніколи не виступали спільно, зокрема проти Візантії. Ба більше, вони проводили різну зовнішньополітичну політику: анти певний час виступали у союзницьких зносинах з Візантією, яка підбурювала їх до нападу на склавинів, а останні виступали проти них спільно з аварами. У згаданій Йорданом анто-склавинській війні 540 року значно хоробріших антів перемогли численніші склавини. Після цього конфлікту анти припинили походи на Візантію, можливо, віддавши це пріоритетне право склавинам. Із виникненням у Паннонії Аварського каганату значна частина склавинів потрапила до нього у пряму залежність.

Антів, на відміну від склавинів, не приваблювали візантійські задунайські землі, тому їхня участь у слов’янській колонізації VII ст. Балканського півострова була зовсім незначна. Серед створених на Балканах слов’янських етнічних анклавів у писемних джерелах згадується про «Склавінії» (Склавії).

Античні автори залишили різні й не завжди об’єктивні відомості про антів і склавинів:

«І колись навіть назва у слов’ян та антів була одна й та ж. У давнину обидва ці народи називалися спорами, думаю, тому, що жили, займаючи країну розсіяно, окремими поселеннями. Тому-то їм і землі доводилося займати багато».

«Цими народами, слов’янами й антами, не управляє одна людина, а вони здавна живуть у демократи, тому у них і щастя, і нещастя в житті вважаються спільною справою, і в усьому іншому в обох цих варварських народів усе життя й узаконення однакові. Вони вважають, що тільки один бог, творець блискавок, є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків та виконують інші священні обряди. Вони вшановують ріки, і німф, і всяких інших демонів, усім їм приносять жертву і за допомогою цих жертв вони ворожать. Живуть вони у жалюгідних умовах, на значній відстані один від одного, і всі вони здебільшого міняють місце проживання. Розпочинаючи бій, більшість з них іде на ворогів зі щитами і дротиками в руках, панцерів же вони ніколи не надягають і декотрі не носять ні сорочок, ні плащів, а лише штани, підперезані на бедрах широким поясом, і в такому вигляді йдуть на бій з ворогами. В тих і інших одна й та ж сама мова, досить варварська, і зовнішньо вони не відрізняються один від одного. Вони дуже високого зросту і величезної сили. Колір шкіри й волосся в них не дуже білий або золотистий і не зовсім темний. Спосіб життя в них, як і в массагетів, грубий, без усіляких зручностей, вони вічно вкриті брудом, та по суті вони непогані люди і зовсім незлі, однак цілковито зберігають гунські звичаї».

Прокоп і й з Кесаріу «Історія війн Юстініана з персами, вандалами і ґотами».

«Місцевості, зайняті склавинами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співпадають між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів і антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов’ю до волі. їх ніяким чином не можна схилити до рабства».

Свод древнейших письменных известий о славянах. — Т. І. — М., 1991.

Намагання показати схожість між антами й склавинами пояснюється спрощеним ставленням візантійських авторів до всіх «варварських народів», яких вони часто не виокремлювали в етнографічному відношенні. При цьому всі слов’янські племена вони прагнули звести до якоїсь однієї етногенетичної основи. Проте робилося це, виходячи з розуміння єдності, що існувала серед самих слов’ян.

До середини І тис. всі культурні старожитності на території України мали поліетнічний характер, де слов’янський субстрат був лише одним з їхніх елементів. У культурах періоду раннього Середньовіччя— празькій, пеньківській, колочинській — слов’янський елемент уже був домінуючим, що й відзначає їхню етнографічну самобутність. Зокрема поселення розташовувалися переважно в низинних, придатних для землеробства місцевостях, а також на берегах річок і водоймищ. Вони мали по 20—30 жител, групове розміщення яких свідчить про общинний устрій. Основною суспільною ланкою були великі патрілокальні сім’ї, поділені на малі парні сім’ї. Могильники, що є важливим джерелом етнічної атрибуції та вивчення духовного життя, звичаїв, соціальної організації давніх народів, у носіїв цих культур поділялися на такі два типи: курганні та плоскі без насипів. Трупоспалення здійснювалися в «урнах», роль яких виконували глиняні горщики, куди складалися кістки «кремованих» померлих. Поруч із ними часто зустрічаються деякі побутові речі, іноді зброя.

Сучасний рівень наукових досліджень дозволяє стверджувати, що саме антсько-пеньківська та склавино-празька спільноти в V—VII ст. стали тією етнічною основою, від якої можна простежити безперервність подальших етногенетичних процесів формування українців на їхній етнічній території. Таким чином, на самих початках становлення східнослов’янського етнічного масиву відбувся його поділ на окремі частини, що стали підґрунтям для подальшої кристалізації етнічної самобутності окремих народів. Зважаючи на глибоку інтегрованість південно-західної групи східнослов’янських племен на межі VII—VIII ст, багато українських учених (В. Баран та інші) вважає, що згодом саме вони стали основою формування українського етносу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...