Українська етнологія

В адигейському фольклорі також збереглися відомості про гунського царя Атілпу (під іменем Аділ), який виступив на боці антів і розбив ґотів. У фольклорі слов’янських народів, й українців зокрема, подібних епізодів не зустрічаємо. Частина дослідників ототожнює антського Божа із леґендарним Бусом («время Бусово»), що згадується у «Слові про Ігорів похід». З цим важко погодитися, бо існують вагомі докази на користь того, що саме поняття «время Бусово» слід розуміти не як похідну від особи Буса, а як часи лихоліття і поневолення — «время бусово», тобто словосполученням не зовсім зрозумілого значення. Безумовно, що ці версії потребують подальшого вивчення та обґрунтування. Водночас варто критичніше ставитися і до свідчень Йордана, який, досліджуючи історію антів, міг не побачити, що кавказько-адигейські та слов’янські анти — це дві окремі етнічні спільноти, які майже одночасно, проте в різних місцях виступили на історичну арену.

Для вивчення українського етногенезу важливою є й інтерпретація процесу і наслідків розпаду антської спільноти , зокрема того, з якими її частинами слід ідентифікувати ті чи інші літописні племена. П. Шафарик, В. Соловйов, І. Срезневський та чимало сучасних славістів на основі локалізації антів, про яку писав Йордан, їхніми нащадками вважають тиверців і уличів, що також «сиділи» десь у межиріччі Дністра, Дніпра та Бугу.

У період новітнього відродження української державності серед науковців і громадськості зросло число прихильників концепції М. Грушевського, який бачив в антах прямих пращурів українського народу. Він доводив, що вже в IV—VI ст. серед слов’янських племен існували дві «осібні» групи: першу становили анти, що жили в межиріччі Дністра і Дону і стали основними предками українців, а певною мірою й інших слов’янських народів; другу — слов’яни (власне склавини. — авт), що мешкали на захід від Дністра і стали основою південних слов’ян. М. Грушевський заперечував, що такий поділ є географічним чи політичним, та переконував, що він відповідає «двом осібним етнографічним слов’янським галузям [гілкам]».

Такий підхід імпонує національній гордості українців, бо синхронізує їхні витоки з виникненням інших слов’янських народів. Радянська академічна наука гостро критикувала цю «буржуазно-націоналістичну теорію», яка нащадками антської спадщини оголошувала лише українців. На противагу теорії М. Грушевського і його послідовників нав’язувалася теза, що анти були спільними предками російського, українського та білоруського народів. На цій основі будувалася штучна конструкція прот. зв. давньоруську народність (див. докл.: 4.3). Високорозвинуте мистецтво антів у радянській науці прямолінійно переносилося на культуру Київської Русі, а їхні вірування, звичаї і побут механічно пов’язувалися з усіма східнослов’янськими народами.

Таким чином, утворювалося замкнене коло суперечностей, бо, виходячи з етнополітичних реалій IV—VI ст, частина дослідників вбачала в антах лише південну (або південно-західну) частину східнослов’янського масиву, отже, фактично ототожнювала їх з українцями. Певні труднощі в намаганнях показати антську культуру як частину «загальної східнослов’янської традиції» зумовлювалися тим, що про неї не було відомостей у фольклорній та літературній спадщині Давньоруської держави. За таких умов у радянській науці посилювалася тенденція, коли антів почали взагалі виключати з процесів східнослов’янського етногенезу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...