Українська етнологія

Багато прихильників, зокрема й серед сучасних учених (О. Трубачов, Ф. Філін, В. Баран та ін.), має «іранський» етимологічний напрямок. Вони вважають, що зафіксоване у візантійських хроніках ім’я анти має іраномовне походження, бо так їх називало кочове населення Степу. Таким чином, генеза етноніма анти пов’язується з інтеграційними процесами між скіфо-сарматською і праслов’янською спільнотами. Згідно з думкою цих дослідників слов’янізований скіфо-сарматський термін «анти» означає «окраїну», прикордонні землі і т. ін. Цю ідею поділяють й інші представники цього напряму, виводячи його походження від давньоіндійського слова «апіаБ» (кінець, край) або «аniyan» — «той, що на краю». Через скіфів і сарматів цей етнонім могли перейняти візантійські автори, для яких анти також були «окраїнним народом» щодо античної цивілізації.

Такий підхід відповідає принципам етнолінґвістичних досліджень, а, крім того, дає вагомі аргументи для пояснення у відповідному контексті назви «Україна». Проте зауважмо, що в традиціях античної топоніміки щодо Скіфії та довколишніх територій практично відсутні назви, які б на грецький кшталт передавалися у значенні «окраїнний», «прикордонний» і т ін.

Багатовекторністю відзначається «кавказький» напрям з’ясування походження етноніма «анти». Зокрема словацький етнолог Н. Жупаніч та відомий дослідник із українськоїдіаспори В. Щербаківський, шукаючи прабатьківщину антів у пониззі Кубані та в Приазов’ї, виводять їх під ім’ям «антів-черкесів», що прийшли на Лівобережжя Дніпра, де вони ослов’янилися та «перетворилися на осілі українські племена». Арґументуючи цю версію, дослідники додають, що московити ще в XVII ст. називали українців «черкесами». Але в такому випадку бодай би в українській фольклорній традиції повинна була залишитися і назва «анти», чого, однак, ми не зустрічаємо. Представники «соціоетнічного напрямку» «кавказької» концепції обстоюють думку, що анти були правлячою кавказькою (черкеською) династією, яка, підкоривши причорноморські слов’янські племена, дала їм свою назву.

Окремої уваги заслуговує дослідження кабардинського історика першої половини XIX ст. ІІІ. Ногмова, який на основі фольклорного матеріалу показав, що адигейців та близьких до них кабардинців і черкесів у давнину називали «антами». їхня самоназва «адиге» є зміненим терміном «ант», де закінчення «ге» означає множину. Ця точка зору підтверджується фольклорним матеріалом, наприклад, «антигишао» (антський юнак), «антигишу» (антський вершник), «нар ант лежако» (працелюбний ант) та ін. Адигейців та інших предків кавказьких народів називали антами в IV ст, але це не стосується антів-слов’ян, про яких тоді ще не було звісток. Важче знайти реальні історичні обставини, які б доводили, що назва «анти» вже у IV—V ст. з північно-східного (кавказького) узбережжя Чорного моря могла якимось чином потрапити і прищепитися на його південно-західному («слов’янському») березі.

Недостатня обґрунтованість наведених та інших гіпотез полягає у намаганні прив’язати антів до якоїсь однієї території та етнічної спільноти слов’янського чи неслов’янського походження. Це певною мірою стосується і «тюркського» етимологічного напрямку, який, можливо, найближче підводить до вирішення питання про походження назви «анти». На нього, до речі, звертав увагу ще М. Грушевський, який, однак, не запропонував своєї конкретної версії. Дослідники, що вели пошуки в цій площині (О. Попов, Ф. Філін, Є. Крамар , А. Пономарьовта ін.), вважають, що в основі цієї проблеми лежить не суто етнічний, а етнополітичний фактор. Ідеться про союзницькі відносини, що могли скластися між антами та іншими спільнотами. Так, слово «ант» виводиться як синонім тюркським поняттям «клятва», «присяга» або «побратим», «супутник», «друг», «брат» і т. ін. В епоху Великого переселення народів ворожі або союзницькі стосунки часто набирали вирішального значення для життєдіяльності етнічних спільнот, тому цілком закономірно, що вони могли дати назву одній із них. До речі, аналогічні явища мали місце і в більш пізні часи. Наприклад, скандинавський термін «файерінг» став відповідником давньоруського поняття «варяг», яке походить від слова «var», тобто «віра», «угода», «дружба». Назву літописного племені тиверці іноді також тлумачать у значенні «союзники».

Складне і питання, яке стосується першої писемної згадки про антів-слов’ян. Посилаючись на «Гетику» Йордана, багато вчених відносить її до 551 р., хоча можна припустити, що вона з’явилася раніше. У працях візантійського імператора Юстініана відзначається, що в 533 р. він носив титул «Антський», який можна пов’язати з антами-слов’янами. Вірогідно, він виник у результаті певних візантійсько-антських стосунків, зокрема, його могли присвоїти на знак якоїсь перемоги над антами. Якщо зважати, що на Юстініана було автоматично перенесено ім’я його попередника Юстіна І, то дату першої писемної згадки про антів слід переносити десь до початку VI ст, коли вони стали здійснювати напади на Візантійську імперію. Про антів згадує і Прокопій Кесарійський у зв’язку з подіями Готської війни 539 року.

Отже, можемо припустити, що етнонім «анти» виник на межі V і VI ст. у зв’язку з їхнім перебуванням на прикордонні Візантійської імперії, а вже потім з’явився на сторінках писемної історії. Існує чимало версій проте, яким чином ім’я «анти» могло прищепитися слов’янам. Малоймовірне поширене твердження, що візантійці могли запозичити його від аварів, бо перша писемна згадка про них відноситься до 558 року. Прийнятнішим є припущення, що це ім’я могло потрапити через контригурів, які мають спільну мову з іншим тюрко-болгарським племенем утигурів — пращуром чувашів. У сучасній мові чувашів слова «аnt» і «аnt ty» збереглися у давньому значенні — «клятва», «клястися». Шлях контригурів на Візантію проходив якраз територією, де мешкали слов’янські племена, які згодом отримали назву «анти». Отже, цілком вірогідно, що вони могли вступити між собою у союзницькі зносини, можливо, це була якась військово-політична залежність осілого слов’янського племені від войовничих кочовиків контригурів. Слов’яни-анти спочатку могли складати клятву про дотримання певних союзницьких зобов’язань, а потім слово «ант» набрало відомого змісту.

Остання писемна згадка про антів у візантійській літературі відноситься до 602 року в зв’язку з наміром аварів знищити антів за їхні зносини з Візантією. Таким чином, назва «анти» менше століття фігурувала в писемній літературі, а відтак раптово зникла з її сторінок. Деякою мірою це можна пояснити тим, що античні автори різко змінили вектор уваги, спрямувавши її на події, пов’язані з перською війною, а далі — на експансію склавинів на землі Візантійської імперії. Той факт, що назва «анти», як і «венеди», не збереглася в етнічній пам’яті жодного зі слов’янських народів, свідчить, що вони не були їхніми самоназвами.

Не менш складним є комплекс проблем, пов’язаний із територіальним розміщенням, визначенням періоду існування антів та їхньоїкількості. Це певним чином обумовлюється суперечливістю залишених античними авторами відомостей про них. Логічно і послідовно до вирішення цього питання підходять дослідники (Л. ІІІмідт, Ф. Дворнік, Н. Жупаніч, Г. Вернадський, Є. Крамар), які вважають, що існували дві окремі етнічні групи слов’янського і неслов’янського походження, які одночасно або ж десинхронно перебували в різних місцях під однією назвою — «анти».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...