Українська етнологія

Виникнення нової етнічної ситуації в Україні у І—II ст. було спричинене змінами в історичному розвитку всієї Європи. її суть полягає у переході від внутрішньої етноплемінної замкненості до активних етнокультурних взаємозв’язків та інтеграційних процесів. Важливою передумовою для цього став початок широкомасштабного розселення слов’ян, що був складовою Великого переселення народів (див. докладніше 4.3.1). Воно було викликане зовнішніми та внурішніми факторами. Під тиском пшеворських племен та гето-гепідів частина венедів зарубинецької культури просувається на південний схід уздовж Західного Бугу, через Волинь, Галичину до верхів’я Дністра і на Південний Буг. Тут виник локальний пізньозарубинецький варіант зарубинецької культури, в якому поряд зі слов’янським були дуже виражені сарматський та фракійський компоненти. На перешкоді подальшому просуванню зарубинецького населення на чорноземи Середньої Наддніпрянщини стали сармати. Специфіка міграційних процесів в Україні порівняно з Європою полягає в тому, що їхньою основною рушійною силою виступили осілі землеробські племена, які просувалися у пошуках кращих екологічних умов для ведення господарства, а також під тиском ґотів.

Внаслідок цих переміщень та інфільтрації прийшлого і місцевого населення у межиріччі Дніпра, Дністра та Верхньої Вісли виникла нова етнокультурна спільність з чітко вираженими рисами матеріальної культури. Вона отримала назву черняхівсько’Г та існувала у III—V ст, переживши етапи становлення, розквіту і занепаду. Проблема етнічної ідентифікації цього визначного і самобутнього явища етнічного розвитку не лише України, але й Центральної та Західної Європи є предметом столітньої наукової дискусії. Більшість українських дослідників (В. Хвойко, М. Біляшівський, В. Баран, А. Пономарьов, інші) й іноземних учених її носіїв вважають автохтонами і прямими спадкоємцями зарубинецьких старожитностей. Існує думка, що це була перша етнокультурна спільнота, яка сформувалася на власне праукраїнському етнічному ґрунті. Водночас вона мала поліетнічний характер, бо до її складу входили також германські, скіфські, сарматські, фракійські племена.

В ареалі поширення черняхівської культури вирізняють три зони, де відбувалися специфічні міжетнічні процеси:

  1. У лісостеповій зоні поряд зі слов’янським переважав ґотський елемент. Отже, Середня Наддніпрянщина стала тим етногенетичним ядром, довкола якого «інфільтраційні кола» розходилися на периферію (А. Пономарьов), де поряд з домінуючою слов’янською основою зростали іншоетнічні елементи. Слов’яни Верхнього і Середнього Подністров’я перебували у тісних зв’язках із германськими племенами вандалів, межа між ними проходила приблизно по Сяну.
  2. У північно-східній частині черняхівської спільноти — Північному Причорномор’ї — домінував скіфо-сарматський елемент.
  3. У пруто-дністровському межиріччі переважали гето-дакійські племена, які активно проникали в середовище дністровських слов’ян.

Значний вплив на етнічну ситуацію в Україні мала міграція ґотів та інших різноетнічних суспільностей, про що мова піде окремо.

Усі вищеназвані компоненти визначили характер і спрямованість міжетнічної інтеграції, суть якої ще недостатньо вивчена. Розташоване на півдні України скіфо-сарматське і фракійське населення сприяло поширенню здобутків античної цивілізації. Вона помітно вплинула на розвиток матеріальної культури черняхівців, що проявилося у вдосконаленні гончарних і металевих виробів, поширенні нових продуктивних ремісничих і землеробських технологій. Ґоти займали важливе місце в поліетнічній управлінській структурі черняхівських племінних об’єднань, тому слов’янські етнокультурні традиції краще збереглися у Верхньому Подніпров’ї, яке залишилося осторонь від їхніх впливів.

У процесах міжетнічної інтеграції простежується одна важлива закономірність: слов’янські племінні об’єднання втрачали особливості первісного етнографічного забарвлення в міру віддалення від свого умовного «етнічного ядра» — Середньої Наддніпрянщини. Чимало сучасних учених підтримуює думку, що завдяки консолідаційним процесам надетнічна черняхівська спільнота вже мала ознаки ранньої держави.

На основі зарубинецької (слов’янської, скіфо-сарматської, гето-дакійської) та пшеворської (германо-слов’янської) культур сформувалося ще одне самобутнє і складне поліетнічне явище — київська культура, що охоплює порубіжжя лісової та лісостепової зони і датується III — першою половиною V ст. Навколо проблеми її етнічної належності та ролі у слов’янському етногенезі тривають дикусії. Більшість учених не поділяє спроб ототожнити київські племена, що мешкали у північній частині дніпровського басейну з балтськими, хоча присутність балтського елементу в київській культурі також не заперечується. Переважає думка, що вона все-таки мала домінуючий слов’янський характер, відігравши роль своєрідного «містка» міжзарубинецькою та ранньосередньовічними колочинською і пеньківською культурами. Водночас твердження багатьох українських і зарубіжних дослідників, нібито київська культура стала чи не єдиним джерелом витоків усіх інших слов’янських культур раннього Середньовіччя, потребує подальшого наукового опрацювання.

Ще одним самобутнім етнічним явищем на території України стала культура карпатських курганів, яка в кінці II—IV ст. охоплювала передгір’я українських Карпат— Буковину, Покуття, Гуцульщину, Закарпаття. Головна тенденція її розвитку полягає в тому, що внаслідок міжетнічних контактів слов’янський субстрат тут поступово поступився домінуючому гето-дакійському компонентові. Вчені не можуть однозначно ідентифікувати носіїв цієї культури з будь-якою етнічною групою, чия назва зафіксована в античних писемних джерелах. Частина дослідників ототожнює їх із дакійським племенем карпів, яке під впливом слов’ян згодом трансформувалося у літописне плем’я хорватів. Проте новітні дані дозволяють ідентифікувати карпів зі спільнотою, що проживала в межиріччі середньої течії Пруту і Серету та переважно займалася скотарством і посередницькою торгівлею зерном із римськими провінціями.

Таким чином, у венедський період на території України відбувалися досить складні й динамічні етнічні процеси. Хоча, якуже відзначалося, до V ст. не існувало культур, які б мали праслов’янський чи слов’янський характер, домінуючою тенденцією стало збільшення слов’янського субстрату в процесі поетапного етнокультурного розвитку. В найбільш ранніх—зарубинецькій та пшеворській — культурах слов’янський елемент був основним поряд з відповідно балто-германським та германо-кельтським. Уніфікація і консолідація різних етнокультурних груп у напрямі формування єдиного етносу розпочалися в межах поліетнічної черняхівської культури, але поглибленню цих процесів перешкодило нашестя Готів. Синхронна з нею київська культура в Середньому та Верхньому Подніпров’ї покрила балтський субстрат і стала найбільш моноетнічним і самобутнім явищем. У ході безперервного етнокультурного розвитку слов’яно-венедське населення поступово витісняло або асимілювало іраномовні, фракійські, германські, балтські племена, які прибували ззовні. На цій основі створювалися передумови для формування слов’янських культур в добу раннього Середньовіччя.

Усередині І тис. завершується процес загальнослов’янського етногенезу і розпочинається формування окремих східних, західних і південних слов’янських народів.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...