Українська етнологія

Етапи слов’янського етногенезу

Венедський—зарубинецько-черняхівський (І—І\/ст.)

Якуже відзначалося, слов’яни у писемній історії вперше з’являються під назвою «венедів» («венетів»), причому в античній літературі вони згадуються не на початковій стадії етногенезу, а в період, коли вже перетворилися в одну з найбільших європейських спільнот. Такі перші писемні відомості, які відносять до І ст, залишили римські історики Пліній Старший, Корнелій Тацит, Клавдій Птолемей та ін. Назва «венеди» не була самоназвою слов’ян. У працях античних авторів цей етнонім фігурує в різних формах, зокрема як: «Venedi», «Veneti», «Vinicli», «\Л/епКпі», «\Л/епепй», «Venadi».

Питання походження етноніма венеди та проблема їх етнічної ідентифікації доволі складні. Вони нерозривно пов’язані між собою, що породило численні теорії й гіпотези, які претендують на їх вирішення.

Дослідники багатьох поколінь намагалися пов’язати слов’ян-венедів (венетів) із етнонімом «енети». При цьому за відправну точку часто брали згадку в Гомеровій «Іліаді» про плем’я енетів, що жило у Пафлагонії. З ним і пов’язується поява після здобуття Трої на північно-західному узбережжі Адріатики племені під назвою «венеди». Для доведення цієї версії науковці покликалися на давньоримських авторів Гесіода і Софокла, а також Геродота, які згадували про племена енетів (індів), що в VII—V ст. до Н. X. мешкали десь на узбережжі Балтійського чи Північного морів або ж на Адріатиці. Тіт Лівій (І ст. до Н. X.) писав про іллірійських енетів у Малій Азії. Проте більшість сучасних учених переконана, що між вищезгаданими енетами та слов’янами-венедами важко знайти якісь етногенетичні зв’язки, тим більше немає підстав для їхнього ототожнення.

При вивченні питання ідентифікації венедів та походження цієї назви дослідники постійно зіштовхуються з проблемою поширення цього етноніма в різних місцях Європейського континенту. Так, аналізуючи етнічну ситуацію, що склалася на рубежі старої і нової ер на території між балтійським узбережжям та Одрою і Віслою, Пліній Старший згадує про венедів (Уепесіі). Розмістивши їх між сарматами та германцями, він указав на окремішність цих трьох етнічних груп. Його сучасник Корнелій Тацит також відокремлює венедів від сарматів, які «все життя проводять на возі й коні», але цей автор фактично ототожнив венедів з германцями, бо як перші, так і другі «споруджують собі будинки, носять щити й пересуваються пішки». До речі, залишені Тацитом чи не єдині в давній літературі подробиці про життя і побут венедів свідчать, що вони були осілими хліборобами. Грек Клавдій Птолемей розмістив венедів — це «найбільше плем’я» європейської Сарматії — між певкінами та феннами, тобто десь на південно-балтському узбережжі, на схід від Вісли. До речі, він перший ужив назву «ставани» (можливо локальна самоназва слов’янських племен), яких локалізує на тих же територіях, де Пліній і Тацит розміщували венедів. На згадуваних Певтінгерових таблицях венеди взагалі позначені два рази — на південь від Балтійського моря та у Південній Молдові, що навіть породило версії про помилковість однієї з цих локалізацій.

Незважаючи на невиразність і суперечливість, давні писемні джерела все-таки дають важливе підґрунтя для вирішення «венедської проблеми». Першим і найважчим кроком на цьому шляху є виокремлення венедів-слов’ян від венедів іншоетнічного походження. Хоча названі найбільш ранні писемні джерела ще прямо не засвідчували слов’янської етнічної належності венедів, алее, що одна їхня частина все-таки була слов’янською, підтверджують вже автори VII—IX ст. (наприклад, Фредегар, Алкуїн та ін.).

У другій половині XX ст. зарубіжні та вітчизняні вчені значно просунулись у вирішенні «венедської проблеми». Вже у 60-х роках відомий російський славіст П. Третьяков звертав увагу, що на величезному поліетнічному просторі між Балтійським морем, Віслою, Карпатами і Дніпром серед племен, які фігурують під назвою венеди, розміщувалися не лише ранні слов’яни, але й різні іншоетнічні групи. Назва «венеди» до індоєвропейських народів, імовірно, перейшла від корінного населення Європи. Отже, головна проблема полягає в тому, яку з частин венедів слід пов’язувати зі слов’янами (Г. Ловмянський). Незаперечним є й те, що венеди були окремою від інших етнічною групою, зокрема й сусідніх племен сарматів, фракійців, германців, балтів (В. Баран).

Неслов’янське походження етноніма венеди обумовило появу численних версій, які претендують на пояснення цієї назви. Наприклад, вона виводилася від давньогерманського «vand» — вода, від німецьких слів «Wanderer» — мандрівник чи «Weide» — пасовище, від кельтського «Vindos» — світлий, білий тощо. Проте жодна з названих й інших гіпотез не має достатнього обґрунтування, тому загалом це питання залишається відкритим. Вірогідно, що слов’ян називали венедами їхні сусіди германці, а, можливо, й інші народи Європи.

Дані писемних джерел із проблеми слов’янського етногенезу, зокрема його «венедського періоду», розширюються і доповнюються результатами археологічних досліджень. На рубежі старої і нової ер у головному ареалі етнічного формування слов’янства, що охоплює дніпро-віслянське межиріччя, вирізняються три основні масиви археологічних культур — зарубинецька, пшеворська і зубрицька, які сформувалися на основі змішування прийшлого і місцевого населення. Вони відіграли важливу роль в етногенезі українців. Утім цей аспект проблеми ще не до кінця досліджений.

Зарубинецька культура  існувала з кінця III ст. до Н. X. —до початку II ст, охоплюючи Верхнє і Середнє Подніпров’я та Прип’ятське Полісся. Це поліетнічне утворення ввібрало в себе багато рис, притаманних попереднім існуючим у цьому регіоні племінним культурам — милоградській, скіфській, лісостеповій, поморській. На цій основі в зарубинецькому етнокультурному масиві вирізняються окремі, хоча й спорідненені за характером життєдіяльності племінні групи: західна (поліська), середньо-дніпровська (лісостепова), верхньодніпровська (степова), що мають відмінні локальні риси побутового та іншого характеру.

Інтерес до вивчення зарубинецької культури особливо посилився в 1950—70-х роках у зв’язку з активізацією дискусії з проблеми раннього етапу формування слов’янства. Вона спричинила появу різних гіпотез щодо зародження та напрямів розповсюдження цього важливого етнокультурного явища. Одні вчені його виникнення пов’язували із Середнім Подніпров’ям, звідки воно ширилося на Полісся (П. Третьяков), інші ці процеси трактували в діаметрально протилежному напрямі (Ю. Кухаренко). Висувалася версія поморського походження зарубинецької культури (Д. Мачинський) та ін.

Характер і напрями розвитку етнічних процесів в ареалі зарубинецької культури відображає домінування відповідних компонентів попередніх культур на різних етапах її розвитку. Зокрема на ранній стадії у поховальних обрядах, будівництві жител і керамічних виробах спостерігається зменшення присутності скіфо-сарматських та фракійських елементів, а натомість посилюються західні (поморсько-баптські) і північні компоненти. На пізньому етапі, коли в Південно-Східній Європі активізувалися процеси етнічної міксації та виникнення на цій основі нових етнічних спільнот, в зарубинецькому етнокультурному ареалі під впливом сарматської експансії, що рухалася із причорноморських степів на північ, виразнішими стають праслов’янські елементи (волинсько-подільська та подніпровська групи). В результаті цих процесів зарубинецьке населення Середнього Подніпров’я переміщувалося на Південний Буг і Десну, а населення волино-подільської групи — на Верхнє Подністров’я.

Важливо відзначити, що слов’янський субстрат, який дедалі посилювався в ареалі поширення зарубинецької культури, охоплював території, що згодом стали етнічним ядром формування українців. Одночасно тут творився східнослов’янський діалектний та етнокультурний комплекс, відмінний від західнослов’янського. Вчені звертають увагу на виникнення в цьому ареалі таких специфічних етнографічних рис, які, зберігшись до нашого часу, вважаються самобутніми етнокультурними ознаками українського народу. Йдеться, наприклад, про звичай білити вапном зовнішні та внутрішні стіни житла, що стало найхарактернішою прикметою класичної української хати.

Своєрідний поліетнокультурний характер має пшеворська культура (II ст. до Н. X. — IV ст), поширена в межиріччі Вісли та Одеру. її південно-східний ареал становили Західна Волинь і Поділля (верхньодністровський варіант), де відбувалася інфільтрація германського елементу в місцеву праслов’янську основу. Змішування верхньодністровського населення із зарубинецькими та липецькими племенами обумовило виникнення волино-подільської групи, яка, асимілюючи дакійські племена, просувалася на південь, у Середнє Подністров’я. Більшість польських та українських учених аргументовано заперечує гіпотези, згідно з якими пшеворська культура належала кельтам чи германцям, потверджуючи її слов’янське походження. Цю культуру часто називають «венедською», бо її старожитності також засвідчують характер і напрями культурного розвитку слов’ян.

Описані Тацитом войовничі племенами венедів дослідники ототожнюють з носіями зубрицької культури, яка в другій половині І ст. поширилася на Середнє Подністров’я, витісняючи звідти пшеворські племена. Характерно, що в західному ареалі зубрицької культури (Люблінщина, Посяння) цей процес відбувався досить мирно, а в східному (середньодністровському) доходило до гострого протистояння з дакійцями та бастарнами (Тацит назвав їх «певкінами»), яких грабували венеди.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...