http://01spp.ru/ ремонт цилиндров печатных машин: листовые офсетные печатные машины. . http://www.олимпас-нк.рф/ ультразвуковые толщиномеры.

Українська етнологія

Концепції походження слов’ян

Проблема походження слов’янства є однією з найстаріших і найскладніших в європейській суспільній думці. Чи не вперше виразно і безпосередньо вона була поставлена ще в «Повісті минулих літ», отже, фактично дев’ять століть тому. її головна суть зводиться до пошуку відповіді на запитання: звідки пішли слов’яни, де їхня прабатьківщина. Ця проблема прямо пов’язана з етногенезом українців, адже з’ясування їхніх витоків іде в одному ключі з визначенням прабатьківщини слов’ян.

Суспільна значущість проблеми слов’яногенезу зумовила величезну увагу до неї різних за фахом європейських учених — істориків, лінгвістів, етнологів, етнографів, антропологів, фольклористів та представників інших наук. На основі величезного, нагромадженого за останні півтора століття, емпіричного і теоретичного матерілу оформилося близько десяти найпоширеніших гіпотез і концепцій щодо локалізації слов’янства. На їхнє доведення поряд із суто науковими арґументами впливали патріотичні почування дослідників різних національностей, які прагнули слов’янську прабатьківщину якимось чином наблизити до своєї країни, щоб таким шляхом піднести її світовий імідж.

Усі теорії, гіпотези і концепції, що стосуються визначення території прабатьківщини слов’ян та шляхів їхнього подальшого розселення, можна умовно звести до чотирьох основних груп, у середині яких існує чимало різних напрямів і течій. Виходячи із сучасного стану славістики, кожна з них може претендувати на істину. Водночас при з’ясуванні суті концепцій походження слов’ян важливо виокремлювати раціональні зерна від відверто штучних конструкцій, щоб таким чином наблизитися до розуміння проблеми слов’яногенезу, яка залишається ще не повністю розв’язаною.

Дунайська концепція. Одна з найбільш ранніх і найпоширеніших концепцій походження слов’ян — дунайська, яку ще називають «карпато-дунайською» чи «балканською». Вона бере початок від Літопису Нестора, який після традиційного біблійного переповідання, що закінчується зруйнуванням Вавилонської вежі та виникненням 72 народів, виводить історію одного з них — слов’янського. Відповідаючи на риторичне запитання «Звідки пішла земля Руська», яке повторюють учені багатьох поколінь, автор «Повісті минулих літ» пише: «По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і позвалися іменами своїми, — [від того], де сіли, на котрому місці». При їх подальшому переліку лише після двох перших груп: морав’ян, чехів, білих хорватів, сербів, хорутан та ляхів, від яких пішло багато інших народів, на третьому місці згадується група слов’ян, що сіли по Дніпру та назвалися полянами і деревлянами. За ними згадуються дреговичі, полочани, ільменці, сіверяни. Причини їхнього переселення літописець бачив у «насильстві» з боку волохів та прагненні наблизитися до античної цивілізації.

Учені поки що не можуть дати вичерпної відповіді на питання, чому славетний Нестор виводить слов’ян саме з Придунав’я. Проте вже у XIII—XV ст. його версія була розвинута спочатку польськими, а потім чеськими хроністами. Вона має своїх послідовників і серед авторитетних учених XIX—XX ст. Відомий чеський славіст П. Шафарик, спираючись на аналіз писемних джерел, один із перших із наукових позицій підійшов до проблеми слов’яногенезу. В книзі «Слов’янські старожитності» (1837 р.) він виклав свою карпато-дунайську теорію походження слов’ян. їхні витоки були пов’язані з племенами венедів, що проживали на величезній території між Віслою і Одером та між Балтійським і Чорним морями. Шафарик також один із перших указав, що до прабатьківщини слов’ян слід включати територію північного сходу Карпат, Волині і Поділля.

Дунайську концепцію в різних варіантах поділяли О Соловйов і В. Ключевський, а М. Погодін, спираючись на аналіз гідронімів, ареал прабатьківщини слов’ян поширив на територію Польщі. На схожих позиціях стоїть і багато сучасних дослідників. Зокрема відомий московський лінгвіст О. Трубачов на основі етнолінґвістичного аналізу доводить, що слов’яни були сусідами праіталіків, які також проживали десь у Подунав’ї. Згідно з думкою вченого звідси під тиском кельтів слов’яни почали мігрувати в напрямі Карпат, а також до Вісли, де відбулося їхнє зближення з балтами. Гіпотезу про дунайське походження слов’ян підтримують й інші лінгвісти, але вона поки що не знаходить підтвердження археологів.

Вісло-одерська концепція. Головними фундаторами вісло-одерської концепції виступили польські вчені (Ю. Костшевський та інші), які у своїх наукових дослідженнях активно спиралися на дані археології, лінгвістики та антропології. В її основу була покладена теза про слов’янську належність лужицької культури, що за доби пізньої бронзи охопила вісло-одерське межиріччя та частину Західної України. В результаті змішування носіїв лужицької та поморської культур сформувалася прийдешня (також поширена у вісло-одерському басейні) пшеворська культура, яка вже пов’язувалася зі згадуваними в античній літературі племенами венедів. На основі такої схеми доводилося, що саме регіон, який охоплює вісло-одерське межиріччя та частину Західної України, слід уважати прабатьківщиною слов’ян.

У вісло-одерській концепції вирізняється балто-слов’янський «варіант» (Т. Лер-Сплавінський), який може претендувати й на окрему теорію. Його суть полягає у намаганні довести, що балто-слов’янська спільнота сформувалася в результаті змішування індоєвропейців з угро-фінськими племенами, які проживали в Центральній Європі в першій половині II тис. до Н. X. З цього етнічного масиву десь у середині І тис. до Н. X. виокремився слов’янський субстрат, представлений носіями лужицької культури, поширеної у Південній Польщі, яка відповідно й вважається слов’янською прабатьківщиною.

Віслянська концепція. Основи віслянської (або західної) концепції заклав визначний чеський учений Л. Нідерле. Його праця «Слов’янські старожитності» (1902 р.), узагальнивши здобутки славістики XIX ст, справила величезний вплив на її подальший розвиток. Слов’янську прабатьківщину він розмістив на терені, що окреслювався Віслою на сході, Карпатами на заході, Прип’яттю на півночі та Дністром на півдні, а її центр переносився на Волинь. Теорія Л. Нідерле спричинила виникнення різних гіпотез, згідно з якими прабатьківщина слов’ян стала визначатися у протилежних від Вісли напрямах.

Оригінальне бачення процесу слов’янського етногенезу запропонував відомий російський славіст і філолог О. Шахматов (1864—1920 рр.). Він вважав, що після розпаду східної групи індоєвропейців, яка у давнину проживала на узбережжі Балтики, одна її частина перемістилася на північ, ставши основою формування фракійських та індоіранських племен, а друга, залишившись на місці, трансформувалася у балто-слов’янську спільноту. Після її розпаду в І тис. до Н. X. слов’янські племена просунулися до Середньої та Нижньої Вісли, звідки в V ст. один їхній потік спрямувався на захід, у вісло-одерський басейн, а другий на південний захід — у межиріччя Дніпра та Прип’яті. Після ліквідації гунської загрози слов’яни просунулися на південь, досягнувши Чорного моря і Дунаю. На цих теренах і сформувалися згадувані у «Повісті минулих літ» слов’янські групи. Теорія О. Шахматова дала поштовх і для опрацювання інших гіпотез слов’янської етнічної історії.

Дніпро-віслянська концепція. Прихильники дніпро-віслянської (вісло-дніпровської) концепції розміщують слов’янську прабатьківщину в лісостеповому і степовому регіонах дніпро-віслянського межиріччя. Таку традицію територіальної локалізації давніх слов’ян започаткували ще в перших століттях нової ери античні автори Пліній Старший, Йордан, Тацит, Птолемей, які при цьому почергово спиралися на праці один одного. Серед сучасних дослідників дніпро-віслянська концепція має чи не найбільше послідовників. Незважаючи на певні відмінності у баченні окремих аспектів, її загалом поділяли В. Петров, П. Третьяков, Б. Рибаков, а також певною мірою Л. Ґумільов, В. Баран та інші.

Дніпро-віслянська концепція значною мірою акумулює попередні теорії, бо всі вони певним чином відображають етапи розселення слов’ян (праслов’ян). Отже, її прихильники вважають, що цей процес, імовірно, охоплював і частину територій гіпотетичної прабатьківщини слов’ян. З часу виокремлення в III—II тис. до Н. X. праслов’янської спільноти з різноетнічного людського масиву і до IV—V ст. після Н. X., коли слов’яни були зафіксовані у писемних джерелах, вони постійно мігрували, змінюючи місця свого проживання. Наука поки що не встановила відповідність хронологічних і територіальних меж розташування праслов’янської спільноти на тому чи іншому етапі розвитку. Крім того, останнім часом учені взагалі піддають сумніву правомірність ототожнення прабатьківщини слов’ян з якимось конкретним регіоном, бо, як відзначалося, про існування власне «слов’янських» культур можна говорити не раніше V ст.

Чільне місце у слов’янознавстві займає обґрунтована в 1960-х роках теорія відомого польського історика Г. Ловмянського. Згідно з думкою вченого на початковому етапі праслов’янської історії, приблизно у середині II тис до Н. X., з-поза Середньої Волги та Нижньої Оки в західному та північному напрямах почав просуватися північний відлам індоєвропейського масиву. В результаті асиміляції північної частини прибульців із староєвропейською людністю сформувалися германські народи, а її південною частиною — слов’яни і балти. Такі висновки передусім будувалися на аналізі топоніміки. Г. Ловмянський доводив, що назви більшості річок України та південної Росії — Дніпро, Дністер, Дон та інші — виникли ще за часів проживання тут давньоєвропейського населення. Потім ці назви перейняла від нього балто-слов’янська спільнота, яка розпалася у першій половині І тис. до Н. X. Це має означати, що в цей час слов’яни вже перебували на своїх етно-історичних територіях між Віслою, Одером і Дніпром.

Лінгвісти й археологи висувають численні гіпотези стосовно процесу виокремлення праслов’ян з індоєвропейського масиву та їхнього етнічного становлення в період від II тис. до Н. X. до V ст. Виходячи з нагромаджених матеріалів, можна констатувати, що разом із балтськими і германськими племенами вони входили до однієї етнокультурної та мовної групи, яка опанувала частину Середньої та Східної Європи. З’ясування процесу виокремлення головних етнічних складових зі слов’яно-балто-германської спільноти пов’язанане з диференціацією відповідних старожитностей цього «тричленного» масиву. Вирішити цю справу важко, бо всі існуючі у названому часі та просторі культури носили поліетнічний характер, а слов’янський субстрат у них домінував не завжди.

Безсумнівним залишається факт, що праслов’яни як автохтони входили до складу давнього населення Середньої та Східної Європи, а всі основні археологічні культури (кулястих амфор, шнурової кераміки, комарівська, лужицька, поморська), які існували тут у II—І тис. до Н. X., відкриті й на території України. Таким чином, її територію також охоплювали процеси етногенезу слов’ян, і вона стала одним з ареалів їхньої прабатьківщини.

Слабкі та сильні сторони наведених концепцій проявляються при з’ясуванні головних етапів слов’янського етногенезу, а також ролі й місця у цьому процесі України.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...