Українська етнологія

Тема 4. Україна в слов’янському етногенезі

Проблема слов’янського етногенезу та ролі і місця України в цьому процесі є чи не найбільш складною і заплутаною в етнологічній та історичній науках. Над її вирішенням працювало багато поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників. При висвітленні цього питання ми передусім намагалися творчо проаналізувати теоретичні положення, викладені у працях М. Артамонова, В. Барана, М. Брайчевського, І. Вернера, М. Грушевського, В. Даниленка, Я. Ісаєвича, Д. Зеленіна, Т. Лер-Сплавінського, Д. Козака, Ю. Костшевського, А. Кримського, Г. Ловмянського, Є. Максимова, М. Максимовича, Л. Нідерле, Ю. Павленка, Я. Пастернака, В. Петрова, Г. Півторака, В. Сєдова, Р. Терпиловського, П. Третьякова, О. Трубачова, Ф. Філіна, О. Шахматова, П. Шафариката ін.

Основи слов’янського етногенезу

Вивчаючи етногенез українського народу, важливо зрозуміти, що він формувався і залишається невід’ємною складовою слов’янського світу. Разом з тим історія, археологія та лінгвістика незаперечно доводять, що слов’янство ніколи не було якоюсь єдиною (тим більше монолітною) суперетнічною суспільністю, яка від самого початку і протягом тривалого розвитку представляла окремі, хоча й споріднені етномовні об’єднання — роди, племена, народи. Виходячи з цього, проблема місця та ролі українців у слов’яногенезі є однією з найважливіших, найскладніших і найсуперечливіших в їхній етнічній історії. Вона дає важливий ключ до вивчення процесів формування українського етносу, визначення його самобутності і місця серед різних спільнот.

Порівняно з іншими питаннями вітчизняної та світової етнічної історії проблемі слов’янського етногенезу присвячено чи не найбільше досліджень. Проте їхній сучасний стан не може дати вичерпної відповіді на багато її важливих аспектів. Найбільш дискусійними залишаються версії, які стосуються часу і напрямів формування слов’янських етнічних груп, визначення ареалів їхнього розселення тощо. Все це потребує глибокого вивчення і творчого використання писемних, археологічних, лінгвістичних та антропологічних джерел, які за комплексного підходу дозволяють з’ясувати магістральний шлях слов’яногенезу та визначити роль і місце в ньому української спільноти.

Велетенську добу виникнення і становлення слов’янської суперетнічної суспільності умовно можна поділити на два періоди: на першому вона виокремилася з конгломерату давньоєвропейського населення; на другому відбувалися формування та етнокультурна диференціація різних слов’янських груп. Перший період охоплює приблизно II—І тис. до Н. X. Оскільки він був «дописемний», то головними джерелами його вивчення є дані археології, лінґвістики й антропології. Однією з центральних проблем вивчення цього періоду є пошук прабатьківщини слов’ян, а намагання вирішити її зумовило виникнення багатьох різних концепцій. Другий період охоплює І тис. після Н. X. Найбільшу складність при його дослідженні становить етнічна ідентифікація слов’янських культур на основі співставлення писемних та матеріальних старожитностей.

Перші писемні згадки про спільноти, які можна ідентифікувати зі слов’янськими, відносяться до перших століть нової ері, а в IV ст. зустрічаємо літературні пам’ятки, які вже безпосередньо стосуються слов’ян. Отже, писемні відомості про них з’явилися пізніше, ніж про інші індоєвропейські народи. Грецькі та римські автори залишили про слов’янські племена переважно нечіткі, фрагментарні і суперечливі дані, оскільки вони перебували на периферії античного світу.

Серед найважливіших творів, у яких знаходимо цінну інформацію з етнічної історії слов’янства, є праця Йордане «Гетика» (550—551 рр.), яка, по суті, є стислою компіляцією втраченого манускрипту «Історія ґотів» (526—527 рр.) Флавія Кассіодора. Вчені припускають, що Йордан, можливо, скорочував свій виклад завдяки маловартісному, з його погляду, матеріалові про слов’ян, зокрема антів. Багато цінних відомостей про слов’янські спільноти знаходимо в таких працях античних учених, як «Природнича історія» Плінія Старшого (23—79 рр.), «Германіка» (кінець І ст.) Корнелія Тацита, «Географія» Клавдія Птолемея (90 — біля 178 рр.), «Історія війн Юстиніана з персами, вандалами і Готами» і «Таємна історія» (550-ті роки) Прокопія Кесарійського, «Хорографія» (40—44 рр.) Помпея Мелита ін. Окремий інтерес являють т. зв. Певтінгерові таблиці (з’явилися на рубежі III—IV ст. до Н. X.), що дають малу римських доріг із перерахуванням розташованих уздовж них народів.

Розвиток різних племен і народів візантійські та римські автори висвітлювали зі своїх етноцентричних позицій, вважаючи їх відсталими й напівдикими варварами. Виходячи з імперських інтересів, головну увагу вони звертали на військово-політичну діяльність сусідніх спільнот, хоча збереглося й чимало відомостей історико-етнографічного характеру. Кидаючи «погляд здалека», античні історики не прагнули глибоко з’ясувати проблему походження слов’янських племен, тому в їхніх творах часто переплітаються реальні факти й вигадані сюжети. Загалом вони зображалися як численна спільнота, що реально впливає на суспільно-політичний розвиток Південної та Східної Європи. Найбільший інтерес для сучасного етнолога являють спроби етнічної ідентифікації різних племен і народів. Наприклад, Йордан вирізняв їх «залежно від родів та місця», тобто за їхніми внутріплемінними назвами.

В античній літературі майже відсутні відомості про час заселення певних територій, а місцезнаходження різних спільнот, як правило, визначається на основі певних природно-географічних ознак, найчастіше річок або гір. Сучасні історики та етнологи нерідко досить спрощено тлумачать такі «координати», що зумовлює неточності в локалізації різних племен. Виразніше, з прив’язанням до конкретних територій, писемні джерела починають фіксувати слов’ян із середини І тис, коли вони виступають як численна впливова політична сила. При цьому слід враховувати, що на «слов’янських територіях» існував і неслов’янський субстрат. Наприклад, розміщення Йорданом антів «від Данастра доДанапра» (міжДністром і Дніпром), безумовно, не означає, що вони суцільно заселяли цей простір, де проживали й інші етнічні групи. Варто зважати й на умовність відношення багатьох давніх утрачених географічних назв до сучасних.

У дослідженні етнічної історії слов’ян особливу роль відіграють дані етнолінгвістики, яка в XX ст. значно просунулася у вивченні проблеми розвитку слов’янських мов і локалізації їх носіїв серед народів, що належать до індоєвропейської мовної сім’ї. Для успішного пошуку прабатьківщини давніх слов’ян та шляхів їхнього розселення важливе значення має картографування архаїчних гідронімів і топонімів.

Фіксуючи назви найдавніших слов’янських об’єднань, писемні джерела сприяють визначенню часу та місця їхнього проживання. Зокрема, спираючись на «Гетику» Йордана, більшість сучасних дослідників приймає запропонований ним «тричленний» поділ у часі та просторі слов’янського етнічного масиву. В Йорданові праці безпосередньо йдеться проте, що, завдавши поразки герулам, Готський вождь Германаріх вирушив із військом на венедів, які «тепер відомі підтрьома назвами: венедів, антів, склавинів», хоча всі вони походять від одного кореня. В іншому місці цієї праці читаємо, що хоча назви багатолюдного племені венедів «міняються тепер від родів і місця, але переважно вони називаються склавенами і антами».

На сучасному етапі вивчення слов’яногенезу суттєво зростає значущість даних археології, але й вони не завжди дозволяють ідентифікувати різні слов’янські племена. Водночас у 1990-х роках на хвилі національно-патріотичного романтизму мали місце намагання визначити певні археологічні культури вже доби неоліту чи енеоліту як «слов’янські» або й навіть як «протоукраїнські». При цьому назви чужих народів штучно і необгрунтовано переносили на слов’ян та українців. Проте з позицій наукового об’єктивізму вирізняти окремі культури, які у VI—І ст. до Н. X. належали слов’янам (праслов’янам), можна лише умовно або ж гіпотетично. Це стосується вже згадуваної зарубинецької культури, що існувала на території України на межі старої та нової ер. Поряд із праслов’янською основою в ній були представлені балтський та германський елементи. У пізньозарубинецькій (І—II ст.) та київській (III ст) культурах також були виразно присутні іншоетнічні, неслов’янські, субстрати. Загалом на території Європи не відкрито жодної етнокультури, яка б до V ст. повністю належала праслов’янам чи слов’янам.

Через недостатню виразність археологічні та писемні джерела піддаються різній інтерпретації. Проте стосовно території України чітко вирізняють три слов’янські культури: колочинську, пеньківську, празько-корчацьку (а також окремо дзедзіцьку), які в\/—VII ст охоплювали величезну територію між Дніпром і Одером. Вони безпосередньо пов’язуються з територіальними ареалами, де проживали писемні слов’янські спільноти — венеди, склавини, анти. Періодизації та ідентифікації названих груп старожитностей раннього Середньовіччя потребують подальшого уточнення. У сучасній науці переважає класифікація, згідно з якою пам’ятки празько-корчацької культури, поширеної між Дністром, Дніпром та Верхньою Віслою, співвідносяться з місцем проживання склавинів. Так, пеньківська (Середнє Подніпров’я) співвідноситься з антами, а назва людності, що створила колочинську культуру (лівобережжя Верхнього Подніпров’я), не зафіксована в писемних джерелах, хоча, можливо, вона входила до антського союзу. Названі культури мають властиві лише їм етнокультурні риси (поховальний обряд, ліпний посуд, форма житла тощо) і водночас чітко відрізняються від старожитностей неслов’янських народів.

У VIII—IX ст. три названі етноархеологічні суспільності змінили культури на зразок луко-райковецької, волинцівської та роменської, які стали їхнім продовженням, відображаючи поступовість етнічного розвитку літописних східнослов’янських племен на території України. У цьому виразно проявилася наступність процесу східнослов’янського етногенезу, коли носії одних культур змінювали і давали продовження іншим. Таким чином, на основі празько-склавинських старожитностей між Дніпром і Дністром сформувався Глобальний етнокультурний тип луко-райковецької культури; пеньківська культура трансформувалася у волинцівську і роменську культури дніпровського Лівобережжя.

До цих етнокультурних масивів входили літописні племена бужан (волинян), полян, деревлян, хорватів, частково дреговичів і сіверян, які незабаром утворили своєрідну спільноту, що стала ядром України-Русі. Носії слов’яно-балтської колочинської культури в процесі подальшої міграції на схід та перемішування з місцевим угро-фінським елементом згодом стали основою для формування російського етносу. Просуваючись у північно-західному напрямі, частина носіїв колочинськоїта луко-райковецької культур, асимілювавши балтські племена, створила етнічну основу для формування білорусів.

Досить складна проблема слов’янської етноніміки. Назви «венеди» й «анти» мають іноземне походження, а слово «слов’яни» — «sclave» — це латинізована самоназва якогось слов’янського об’єднання, що дало ім’я всьому слов’янству. Імовірно, що слов’яни так називали себе ще у венедський період. Про це, наприклад, свідчить епізод, наведений Феофілактом Самокрітом: у 591 р. в районі Дунаю візантійці полонили трьох вояків, які походили десь із Помор’я (де раніше жили венеди) і називали себе «склавинами» («слов’янами»). Водночас деякі дослідники припускають, що ця давня самоназва народу може бути неслов’янського і навіть неіндоєвропейського походження. Етнонім словени постійно зустрічається в писемних джерелах для означення певних етнічних спільнот, що проживали в VII—VIII ст. в Подунав’їта на Балканах, де були цілі території, які називалися «Склавинії». Одне з племен, згадуваних у «Повісті минулих літ», потрапивши з Дунаю на Ільменське озеро, зберегло свою давню назву «словени». Нестор-літописець уживав етнонім «словени» для означення союзів споріднених племен: «сіли суть слов’яни по Дунаю», «слов’янський язык» і т. ін. Корінь «слав» зберігся у багатьох сучасних етнонімах (словаки, словенці та ін.) та політонімах (Югославія, Славонія).

Прозора з першого погляду етимологія слова «слов’яни» викликала його різні тлумачення. Корінну основу «слав» або «слов» часто виводять з поняття «слово», отже, термін слов’яни може означати людей, що говорять зрозумілою мовою. Друга група дослідників намагається пов’язати цей термін із поняттям «слава» («славні») в розумінні відомі, знамениті. Так слов’янство могло називатися за свої численні військові перемоги.

Наведімо й інші поширені версії, що прагнуть вирішити проблему походження етноніма слов’яни. Згадуючи про «соуменів», яких Птолемей розмістив на північному сході від сарматів, Л. Нідерле припускав, що саме від них походить слово «слов’яни». П. Шафарик вважав, що в основі цієї назви лежить корінь, який уживається для означення рідких речовин — сльоза, слина, слизота і т. ін. Покликаючись на авторів VI—VIII ст, які відзначали прив’язаність слов’ян до водної та болотяної місцевостей, польські дослідники (О Роспонд та інші) виводили назву слов’яни від «slav» — вологий, болотяний. У радянській науці була поширена гіпотеза Б. Рибакова, який назву слов’яни розділив на дві частини, де «сли» означає «люди», «вихідці», а «вене» пов’язувалося з венедами — вихідцями із землі Вене. Вона далека від істини хоча б тому, що термін «венеди», як відзначалося, іноземного походження і не вживався як самоназва слов’ян. Виходячи з поширеного у багатьох антропонімах морфемного елементу «слав» («slav»), наприклад Ярослав, Братіслав, Мирослав, Доброслав, частина вчених висуває припущення, що іноземці називали «слов’янами» все населення слов’янського регіону Але невідомо, чи компонент «зіау» уживався перед VI ст, коли він був уперше зафіксований у писемних джерелах.

Таким чином, процес східнослов’янського етногенезу на території України можна умовно поділити на три періоди: «венедський» (І—IV ст), «антсько-склавинський» (V—VII ст.) і власне «слов’янський» (VIII—X ст.). Кожен із них являє собою етап розвитку слов’янської суспільності, зміна назв якої зафіксована у писемних джерелах і має відповідники серед археологічних культур. Новітні дослідження дозволяють стверджувати, що витоки українців слід шукати не лише в антсько-пеньківській культурі, але й в склавино-празько-корчацькій, частина носіїв якої займала Верхнє Подністров’я, Прикарпаття і Волинь. Хоча проблема походження етноніма слов’яни потребує подальшого уточнення, незаперечним залишається той факт, що це була самоназва великої етнічної спільноти, невід’ємну складову якої становлять українці.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...