Українська етнологія

Племінні об’єднання сарматів

Третьою хвилею іраномовних племен, що в III ст. до Н. X. опанували українські причорноморські степи, стали сармати, прабатьківщиною яких вважається межиріччя Нижньої Волги та Уралу. Походження цього етноніма вчені виводять від античної традиції «саоромат» або «сіоромат», що з давньоіранської означає «оперезаний мечем», або «людина, що носить меч». Грецькі автори (вперше назва з’явилася у «Географії» Страбона) замість цієї латинської форми до II ст. до Н. X. за традицією використували термін «савромати», який зустрічається і в сучасній літературі.

За легендою, яку переповів Геродот, сармати були нащадками скіфів та напівлеґендарних войовничих амазонок. У ній також відображені важливі реалії, які проявляються в схожому зі скіфами способі життя, а також у збереженні пережитків матріархату, високому статусі жінок, їхній войовничості тощо. Стосовно сарматів грецькі автори часто вживали термін, який у перекладі означає «керовані жінками». Згідно з існуючим звичаєм сарматські дівчата могли вступати в шлюб лише після того, коли вбивали ворога під час військових походів, де вони виступали нарівні з чоловіками.

Античні автори Страбон, Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Флавій та інші до племінного об’єднання сарматів зачислюють також іраномовні племена аорсів, сіраків, аланів, роксоланів, язигів, які з’явилися на території України на межі III і II ст. до Н. X. Крім того, багато «дочірніх» сарматських племен не фіксується у писемних джерелах. Такі фактори, як нечіткість передачі етнонімів античними авторами, з одного боку, та схожість багатьох елементів археологічних культур, з другого, ускладнюють ідентифікацію етнічної структури сарматського суспільства.

Виходячи з хвилеподібного характеру експансії сарматів, сучасні вчені вирізняють чотири періоди в їхньому етнокультурному розвитку, які в основному відповідають загальним етноісторичним зрушенням, що відбувалися на території України в VI ст. до Н. X.

— IV ст. після Н. X. У перший савроматський період (VI—III ст. до Н. X.) слідів сарматів на території України поки що не виявлено.

У другому ранньосарматському періоді (II—І ст. до Н. X.) експансія сарматів передусім пов’язується з племенами роксоланів і язигів та окреслюється районом їхніх кочівок на Дніпровському Лівобережжі. Згідно зі свідченнями Страбона, які підтверджуються археологічними даними, в другій половині II ст. до Н. X. роксолани зайняли межиріччя між Борисфеном і Танаїсом (Дніпром і Доном). Античні автори та пізніші дослідники по-різному визначають етнічну належність роксоланів, вбачаючи в них то «останніх скіфів» (Страбон), то «Готів» (Нідерле), але правильним ствердження М. Грушевського, який відніс їх до сарматів. Улітку на приазовських степах роксолани випасали худобу та в прибережній смузі Азовського моря займалися землеробством, а взимку вони перебиралися ближче до бону лотистої місцевості. Це було надзвичайно войовниче плем’я, тому в описах роксоланів насамперед увага акцентується на їхньому озброєнні, зокрема на твердих, мов сталь, шоломах, щитах, панцирях з волової шкіри, на списах, обосічних мечах, стрілах із тригранними залізними наконечниками тощо. Спроби якось пов’язати із роксоланами корінь «рос» та похідні від нього — «росини» (русини) та інші не мають жодних підстав.

Виходячи з аналізу різноманітних джерел, учені роблять висновок, що язиги були не стільки етноплемінним об’єднанням, скільки етносоціальними групами: язиги — служителі культу, язиги — воїни і т. ін. Вони походили від одного із савроматських племен, що згодом зайняло домінуюче становище з-поміж інших. Подальшому просуванню роксоланів і язигів на захід для опанування дніпровських степів перешкодило вторгнення гетів.

Третій — середньосарматський — період тривав від І ст. до середини II ст. після Н. X. На початку цього етапу сармати освоїли степові райони між Дунаєм і Прутом. Далі, зосередившись головним чином між Дніпром і Доном, їхні племена почали здійснювати періодичні набіги на Правобережжя. Північніше від сарматів мешкали племена бастарнів (Страбон відзначає, що це, «можливо, германська народність»), які входили до ареалу зарубинецької культури. Протягом цих трьох періодів сармати не припиняли військової екпансії в західному напрямі на грецькі колонії, які платили їм данину, та у північному — на територію давньослов’янських племен, що, врешті, призвело до занепаду зарубинецької культури (докл. 3.3.1).

Протягом четвертого — пізньосарматського — періоду (друга половина II ст. — IV ст. н. е.) в ході перекочування сарматських племен до Північного Причорномор’я відбулася їхня концентрація в межиріччі Дніпра і Дністра, передусім у Середній Наддніпрянщині, біля р. Тясмин, а також на середньому Дністрі. Пліній Старший та інші античні автори відзначають появу в середині І ст. після Н. X. двох нових східних угруповань — аорсів і аланів, які відповідно займали центральне місце на Лівобережжі та в степах Правобережжя. На сході вони межували з населенням зарубинецької культури.

На рубежі II і III ст. після Н. X. Готські племена посунули в північно-західну частину Причорномор’я, де асимілювали місцеві племена сарматів, згодом ця суспільність взяла участь у формуванні нової черняхівської культури. Кінець сарматському пануванню у Північному Причорномор’ї поклала навала гунів, які в кінці IV ст. утворили свою державу. Ця подія знаменувала початок доби Середньовіччя.

Таким чином, усі іраномовні народи і племена — кіммерійці, скіфи, сармати та їх численні відгалуження — відіграли реальну, хоча й не однакову роль, у процесі українського етногенезу. Але кожна етнічна спільнота, навіть зазнавши асиміляції та втративши свою назву та культуру, залишила свій слід у загальному «етногенетичному стовбурі». Зокрема Б. Рибаков відзначав, що східна частина слов’янської прародини міцно ввійшла в широке коло «скіфської культури», яка вплинула на зовнішні вияви її  буття, а також на мову та релігійні вірування східних слов’ян. Наприклад, корінь іранського походження «сіоп» (вода) зустрічається в назвах багатьох найважливіших річок України — Дніпро, Дністер, Донець, Дунай. З іранської мови до слов’ян перейшли такі важливі поняття, як «бог», «цар» та ін.

Вчені обґрунтовано припускають, що якби гегемонія скіфів у Північному Причорномор’ї була триваліша і стабільніша, то внаслідок етнічноїміксаціі з іншими народами тут могла сформуватися нова етнічна спільнота. Але цей процес перервала загибель Великої Скіфії, тому одну частину скіфів асимілювали їх наступники сармати, а інша відійшла до Криму, де створила пізньоскіфське царство, яке зникло в результаті Великого переселення народів. В українській суспільній думці існує традиція ототожнення скіфів зі слов’янами, яка бере початки ще з літописної літератури. З цим можна погоджуватися, лише зважаючи на те, що, якуже відзначалося, скіфи були пращури давніх індоєвропейських спільнот, які в IV—III тис. до Н. X. мігрували з дніпровського Правобережжя на схід. З другого боку, через проникнення пізніших іраномовних груп (сарматів, аланів, інших) скіфи взяли участь у слов’яногенезі, отже, стали невід’ємною складовою формування українського етносу.

Зі своєї прабатьківщини — Поволжя, Прикубання і Нижнього Дону — сарматські племена розселилися на широкій території від Кримських гір на півдні до Києва на півночі та Прикарпаття й Поділля на заході. Прибуваючи у причорноморські степи в «первісному вигляді», вони стали головним етнічним угрупованням цього регіону Таким чином, з одного боку, самі сармати набували нових рис, а, з другого, — відбувалася певна «сарматизація» єтнічних спільнот, з якими вони вступали в контакти. Сармати стали одним із компонентів південно-західного варіанту поліетнічної черняхівської культури (докл. 3.3.1). їхню участь в етногенезі слов’ян, і українців зокрема, не варто обмежувати лише поповненням лінґвістичного запасу праслов’янського субстрату зарубинецької і черняхівської культур, як це вважають окремі дослідники. Імовірно, що вони також мали помітний вплив на інші сфери суспільного життя, передусім на розвиток військової справи, скотарства, ремесла тощо.

Література: Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. — К., 1998; Граков Б. Н. Скифы. — М., 1971; Грушевський М. С. Історія України-Руси. —ТІ . — К., 1991; Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. — Л., 1989; Давня історія України. — Т. 2. — К., 1998; Давня історія України. — Книги 1 і 2. — К., 1995; Етнонаціональна історія України в документах і матеріалах. — Вип. 1. — К., 1997; Ильинская В. А. Скифы Днепровского лесостепного Левобережья. — К., 1968; Кузич-Березовський І. Праісторія України. — Кн. І, Кн. II. — б/д.; Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным источникам. —Ленинград, 1985; Максимов Е. П. Среднее Поднепровье на рубеже нашей зры. — К., 1972; Патк В. Корінь Безсмертної України і українського народу.—Львів, 1995; Полин С. В. От Скифии к Сарматии. — К., 1992; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. —М., 1979; Стрижак О. С. Етнонімія Геродотової Скіфії. — К., 1988; Тереножкин А. И. Предскифский период на днепровском Правобережье. — К., 1961; Тереножкин А. И. Киммерийцы. — К., 1976; ІІІилов Ю. Праісторія Русі-України. — Київ — Хмельницький, 1998.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...