Українська етнологія

Місце скіфів в україногенезі

Наступний період етнічної історії України пов’язаний з появою на її території кочових племен скіфів, що опанували широкі євразійські степи. Вони залишили такий глибокий слід в історії Європи, що античні автори їхнім іменем нерідко називали інші кочові народи, що перебували тут у пізніші часи.

Існує чимало версій щодо походження етноніма скіфи. Багато дослідників XIX ст. слідом за античними авторами виводило цю назву від давньогерманського «сктай», що означає «стріляти», від арійського «скій» — скитатися, від слова «шкіра» та ін. При вирішенні цієї проблеми чимало сучасних учених відштовхується від поданої Геродотом леґенди про походження скіфів, де, зокрема, є вислів, що їм упали з неба «плуг, ярмо, сокира й чаша». Така скіфська чаша з широким верхом і вузьким дном по-грецьки звалася «скуфь». У скіфському побуті чаша відігравала важливу і багатофункціональну роль, вона була центральним елементом обрядів і ритуалів, які супроводжували народження хлопчика, сватання, укладання договорів, актів побратимства і, врешті, поховання скіфа. Загальновідомими є скіфські звичаї робити чаші з черепів убитих ворогів. Давні перекази вміщують відомості проте, що скіфи носили чаші при поясі. В них також зустрічається вираз «пити по-скіфськи», що означає пристрасть до міцних напоїв (скіфи не розбавляли вино водою, як це робили греки). Наведені та інші аргументи роблять найбільш прийнятним припущення, що назва «скіфи» була дана їм греками і що походить вона саме від чаші.

Для означення скіфських кочових племен у літературі нерідко зустрічається назва «сколоти». Геродот ужив її один раз: «Усі разом вони називаються околотами за ім’ям царя. Ілліни жзвуть їх скіфами». Припущення «Батька історії», що це слово могло бути самоназвою, підтверджується багатьма назвами, залишеними скіфами, —топонімами Сокаль, Сколе, гідронімами Сколот, Сколодинка, Оскіл та ін.

Головні писемні відомості про скіфів-сколотів залишив Геродот, присвятивши їм одну з дев’яти книг свого монументального дослідження. Витіснені кочовиками масагетами зі своєї прабатьківщини — степових районів між Уралом, Каспієм і Кавказом, — у 670-х роках до Н. X. вони подалися на захід, де майже три десятиліття панували в Передній Азії. В результаті цих походів скіфська культура збагатилася здобутками давньосхідних цивілізацій Ассирії, Вавилону, Лідії. З Передньої Азії войовничі скіфи спрямовують експансію на величезні степові простори Північного Причорномор’я, де наприкінці VII ст. до Н. X. на основі підкорення та об’єднання більшості місцевих племен і виникло державно-політичне утворення під назвою «Скіфія».

Масштабні геополітичні та етнокультурні зрушення в Україні за скіфської доби (VII—III ст. до Н. X.) відбувалися в розрізі стосунків між скіфами, грецькими північнопричорноморськими колоніями, а також населенням Лісостепу, що простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та середньої течії Ворскли. Людність лісостепової зони в цей час переживала процеси внутрішньої консолідації, що проявилося у виникненні міжплемінних об’єднань, центрами яких були великі городища (Матронинське, Немирівське та ін.). Піднесення орного землеробства сприяло виходу цього етнокультурного масиву з ізоляції та розвитку торговельних зв’язків із грецькими колоніями. Вони велися через річкові артерії Дніпра та Північного Бугу, що прорізали великі степові території. Контроль за транзитною торгівлею давав величезні вигоди, тому в цей регіон перемістилося ядро скіфських племен. Це сприяло подальшому змішуванню скіфів із місцевим населенням, що обопільно позначилося на їхньому розвитку. Перебуваючи на нижчому культурному рівні, скіфи, як і інші кочові народи, зазнавали переважаючого впливу з боку землеробських спільнот й античної цивілізації.

Територія України, передусім степове межиріччя Дунаю і Дністра та частина Північного Причорномор’я, стала театром одного з перших відомих в історії людської цивілізації велетенського міжетнічного зіткнення — скіфо-перської війни 5’12 року До багатотисячної перської армії Дарія І входили представники понад 80 народів його імперії. їм протистояли скіфи, які залучили до своїх бойових лав не лише споріднені племена савроматів, будинів, гелонів, а також людські ресурси українського Лісостепу та грецьких колоній. Перемога над персами зміцнила військово-політичну владу скіфів. На V—IV ст. до Н. X. припадає найбільше піднесення їхньої держави, що отримала назву «Велика Скіфія» і проіснувала ще близько століття.

На такому тлі в VII—III ст. до Н. X. відбуваються динамічні зрушення на етнічній мапі України. Поряд із археологічними даними важливим джерелом для її реконструкції є свідчення Геродота. Територію панування сколотів «Батько історії» та інші античні автори окреслюють у вигляді «скіфського квадрата» (приблизно 700 х 700 км), що простягався від узбережжя Чорного до Азовського морів, його північні кордони проходили приблизно вздовж Прип’яті, через сучасний Чернігів і майже сягали Воронежа.

Сучасні вчені по-різному окреслюють історико-етнографічні межі Скіфської держави. Вирішення цієї проблеми передусім залежить від визначення її етнічного характеру. Якщо вважати Скіфію моноетнічним утворенням, що складалося зі скіфів, загальна чисельність яких визначається в межах 600—700 тис, то її кордони можна обмежити північнопричорноморським степом. Якщо вважати Скіфію поліетнічним об’єднанням, то до її складу слід включати не лише територію українського Степу, але й Лісостепу, де проживали численні племена та народи. Останній підхід вважаємо більш прийнятливим, бо між скіфами та іншими етнічними спільнотами існувала чітка система взаємозв’язків та васальної залежності. Згадані в праці Геродота «нескіфські» племена не завжди можна ідентифікувати з археологічними культурами, що ускладнює їхню локалізацію та з’ясування основних рис побуту і життєдіяльності.

Серед скіфських кочових племен іранського походження, що заселяли причорноморський Степ, вирізняють скіфів-кочовиків, царських скіфів та еллінізованих скіфів, які проживали неподалік грецьких колоній. Значно складніша етнічна ситуація була в Лісостепу, де мешкали племена, що зазнали потужного впливу скіфської культури, але в генетичному відношенні вони були нащадками носіїв попередніх культур — чорноліської, фракійського гальштату та ін. У зв’язку з цим виникає чимало проблем щодо етнічної ідентифікації населення Лісостепу, де вчені виокремлюють близько десяти локальних етнографічних груп. Виходячи з писемних і археологічних джерел та результатів етнолінґвістичних досліджень, більшість учених погоджується з тим, що скіфи-орачі, які проживали на лісостеповому Правобережжі, мали «праслов’янське» (чорноліське) коріння. Проте відкритим залишається питання щодо локалізації скіфів-землеробів. Геродот розмістив їх у Нижньому Подніпров’ї, але дані археології не фіксують перебування тут у скіфський період чисельного осілого населення. Такі суперечності вчений-лінґвіст В. Абаєв пояснює помилковим тлумаченням геродотового терміну «скіфи-георгої». Він вважає, що це не грецька, а лише огречена іранська назва, яку слід перекладати як «ті, що розводять скот». Отже, можливо, що в цьому регіоні проживали скіфи-скотарі, а скіфів-землеробів просто не існувало.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...