Українська етнологія

Тема 3. Етнічні процеси у скіфо-сарматський період

Хоча чимало аспектів цієї проблеми потребує подальшого вивчення, вона знайшла достатньо глибоке висвітлення у працях таких учених, як К. Бунятян, Б. Граков, М. Грушевський, Л. Ґумільов, В. Ілынська, Г. Ковпаненко, І. Кукліна, Б. Мозолевський, С. Полін, В. Мурзін, О. Симоненко, І. Кузич-Березовський, Є. Максимов, В. Патк, Б. Рибаков, О. Стрижак, Д. Раєвський, М. Ростовцев, А. Тереножкін та ін.

Перше тисячоліття до Н. X. — початок І тис. після Н. X. згідно з археологічною класифікацією визначається як утвердження в Україні ранньої залізної доби. В цей же час починається писемна історія, виникають ранньодержавні утворення, тому, зважаючи на один із основних етновизначальних компонентів цього періоду формування українського етносу, його можна назвати «скіфо-сарматським», або «скіфським».

Суспільні зміни

Винайдення чорної металургії знаменувало технологічний переворот, що вніс суттєві зміни в соціально-економічні стосунки та геополітичну ситуацію всієїЄвропи. На території України найбільш динамічні етнокультурні процеси розгортаються в Північному Причорномор’ї, що стає зоною активних зносин між поселеннями грецьких колоністів, землеробами Лісостепу та степовими кочовиками. Останні відігравали найважливішу роль у цій тріаді. Поява кочового скотарства, що виключало заняття землеробством, зумовлювалася низкою факторів, з яких головними стали одомашнення витривалих тварин (коней, овець, кіз) та вдосконалення зброї і засобів пересування (зокрема запровадження твердої вуздечки, легких возів, розбірних жител тощо). Американський історик А. Тойнбі назвав кочовиків «супутниками цивілізацій», бо вони прагнули до постійного освоєння нових територій, а потреба в обміні продуктів тваринництва на хліб і ремісничі товари вимагала налагодження стабільних контактів із землеробським світом.

Іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів сунули зі сходу кількома хвилями, змінюючи і витісняючи одне одного. Звернімо увагу, що це були нащадки тих давніх індоєвропейських спільнот, які в IV—III тис. до Н. X. мігрували з дніпровського Правобережжя на схід, досягнувши Ірану, Індії, Монголії. Отже, цей процесдеякою мірою можна вважати поверненням скотарів-індоєвропейців на свою давню прабатьківщину, хоча як в антропологічному, так і в культурному відношенні це, безумовно, була якісно інша спільнота, що на своєму багатотисячолітньому шляху ввібрала немало різноетнічних елементів. Експансія іраномовних племен у формі кочового скотарства (номадизму) охопила величезні простори Євразії від Дунаю до Алтаю, тож північнопричорноморські степи, як відзначалося, стали західною смугою цього велетенського руху. Степові кочовики відігравали провідну роль у налагодженні взаємозв’язків між чорноморськими грецькими містами-поселеннями та землеробським населенням України, яке таким чином наближалося до античної цивілізації.

Скіфо-сарматській добі в історії України присвячена велика кількість наукової літератури. У другій половині XX ст. важливий внесок у її вивчення зробили українські історики та археологи: О. Тереножкін, В. Ілынська, В. Мурзін, Є. Черненко, Б. Мозолевський, О. Симоненко, Л. Залізняк та інші, а також російські вчені Б. Рибаков, М. Артамонов, К. Смирнов. Результати їхніх наукових опрацювань дозволяють створити узагальнюючу картину етнічних процесів, що відбувалися в цей час.

Кіммерійці та етнічні спільноти Лісостепу (протослов’яни)

Першим народом на території України та всієї Східної Європи, чиє ім’я зафіксовано у писемних джерелах, стали кіммерійці. Найдавніші згадки про них зустрічаємо у творі легендарного давньогрецького поета Гомера (від XII до VII ст. до Н. X.) «Одіссея», де кіммерійці названі «дивними доїтелями кобилиць» і «молокоїдами». Важливі відомості про них містяться в ассирійських літописах, «Історії» Геродота (V ст. до Н. X.), «Географії» грецького вченого Страбона, що жив на зламі старої та нової ер, та ін. У ході тривалої наукової дискусії про походження та мовну належність кіммерійців (до фракійської чи іранської мовних груп) усталилася точка зору, що їхньою прабатьківщиною є Нижнє Поволжя, а у формуванні цього народу брали участь спільноти, що мешкали на території сучасного Казахстану і Південного Сибіру.

Пристосувавшись до східноєвропейських природно-кліматичних умов, кіммерійці створили в цьому регіоні першу етнокультуру з рисами, притаманними суто скотарським спільнотам. Це проявилося у посиленні ролі інституту вождівства і поглибленні майнового розшарування, у потужній експансіоністській політиці та «мілітаризації» всіх життєво важливих сфер. Навіть на кіммерійському посуді знаходимо деталі вуздечки й ті ж самі елементи орнаменту, якими прикрашали зброю.

За умов кочового способу життя етнокультурні характеристики степовиків зазнали доволі швидкої уніфікації, набуваючи схожих рис на величезних просторах східноєвропейських степів. З другого боку, етнічні процеси серед землеробського населення українського Лісостепу в першому тисячолітті до Н. X. були набагато строкатіші. Про це не маємо писемних відомостей, тому археологічні дані залишаються основним джерелом їхнього вивчення.

Важливе місце в етногенезі українців займає чорноліська культура, що була відкрита 1949 р. у верхів’ях р. Інгулець. Вона охоплює великий лісовий масив, відомий під назвою «Чорний ліс». У X ст. — на початку VII ст. до Н. X. чорнолісці проживали в центральній частині Лісостепу (між середнім Дністром і Ворсклою), а також на Волині і Поділлі. В полеміці про етнічну належність чорноліських племен перемогла точка зору, що це були не фракомовні, а протослов’янські спільноти. Останнє підтверджується низкою аргументів, які випливають із лінгвістичних та археологічних досліджень. Водночас незаперечні активні контакти чорнолісців з фракійцями, наслідком чого стали спочатку культурні взаємовпливи, а потім і процеси змішування двох різноетнічних спільнот.

Значення однієї з найсамобутніших у праслов’янському світі чорноліської культури полягає в тому, що вона засвідчує етногенетичний зв’язокз попередніми епохами. Численні городища і поховання свідчать про велику густоту населення в ареалі поширення цієї культури, причому важливо підкреслити, що розташування багатьох чорноліських поселень збігається з місцями проживання трипільських племен. Чорнолісці мали родовий устрій, будували переважно наземні житла, займалися орним землеробством та осідлим скотарством. Високого рівня в них досягни ремесла, особливо гончарство, ткацтво, обробка дерева й кістки, чинбарство; також розвивалося бронзоливарне і залізообробне виробництво.

Чорноліську культуру ідентифікують як протослов’янську, тобто таку, що безпосередньо передувала виникненню слов’янських спільнот. Важливий вплив на її розвиток мала військова та економічна експансія з боку племен кіммерійців, яка особливо активізувалася у VIII ст. до Н. X. Це своєю чергою сприяло внутрішній консолідації та мілітаризації населення Лісостепу, що проявилося у виникненні напівпрофесійних військових загонів, а також городищ — великих поселень, обведених захисними мурами. Виконуючи роль інтегруючих осередків довколишніх землеробських областей та центрів ремесла й управління, вони ставали праобразами майбутніх міст.

Незважаючи на відчайдушний спротив чорнолісців, наприкінці VIII ст. до Н. X. кочовикам усе-таки вдалося проникнути вглиб їхніх територій. Пам’ять про військове протистояння міжчорнолісцями та кіммерійцями знаходить вираз у патріотичному епосі про лицарів-богатирів (їх прототипами були ковалі, що виготовляли із заліза чудотворні мечі), які вели нерівну боротьбу з багатоголовим Змієм, що нищив вогнем оселі та вимагав бранців. Кочовики помітно вплинули на розвиток носіїв чорноліської культури, які перейняли від них досвід виготовлення зброї та скотарського спорядження. Через кіммерійців до чорнолісців потрапляли побутові речі з Передньої Азії й Кавказу.

На відміну від чорноліської культури, яка поширювалася винятково в межах сучасної української території, інші її частини були ареалами, що становили відлами величезних європейських етнокультурних масивів.

Людність Прикарпаття та Закарпаття була тісно пов’язана з фракійським світом, що проявляється в поширеному тут східному варіанті гальштатської культури, яка за доби бронзи обіймала велику частину Центральної Європи. Північно-західні райони України в цей час займали племена лужицької культури, що охоплювала значну частину території Східної і Центральної Європи, сягаючи Ельби. Вчені вважають, щодо цих культурних ареалів входили і протослов’янські групи, які, можливо, були предками західних слов’ян.

Людність висоцької культури (частина Львівщини і Тернопільщини), розташованої між чорнолісцями та лужичанами, була еклектичною, поєднуючи в собі західний (лужицький) та східний (середньодніпровський) субстрати. Дослідники ще не можуть остаточно встановити етнічну належність (балтську чи угро-фінську) племен бондарихінської культури, які мешкали переважно у заплавах межиріччя Сіверського Дінця та Ворскли.

Перебуваючи в оточенні трьох етнічних масивів — культур фракійського гальштату, лужицької та чорноліської, — населення Західної Волині зберігало архаїчні риси, притаманні добі бронзи. Такої стабільності їм надавав осілий спосіб життя.

Таким чином, цей «кіммерійський», або, як ще іноді його називають у літературі, «передскіфський» період став важливим етапом етногенезу українців, коли на тлі доволі строкатої етнічної ситуації кінця II —другої половини І тис. до Н. X. вирізняється чорноліська культура, що стала невід’ємною органічною ланкою тривалої культурно-історичної еволюції населення українського Подніпров’я.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...