Українська етнологія

Друга «близькосхідна» (балкано-дунайська) гіпотеза також не має достатніх наукових арґументів для вирішення індоєвропейської проблеми. її прихильники стверджують, що такому масштабному феноменові, як поширення індоєвропейських мов, повинен відповідати «паралельно-адекватний» процес, який ніс не менш велетенські соціально-економічні зрушення. Згідно з думкою одного з найавторитетніших представників цього напряму К. Ренфрю таким відповідником могла бути тільки балканська землеробська колонізація. Проте з цим також важко погодитися, бо східнобалканський реґіон представлений іншими зразками фауни та флори, крім того, він став батьківщиною південної гілки індоєвропейців (вірмени, хети, греки, фракійці). Не можна також іґнорувати різний антропологічний тип огрядних високорослих індоєвропейців і тендітних балканських європеоїдів. Зрешою, прямими нащадками неолітичної близькосхідної суспільності вважається мінойська цивілізація, що склалася на Криті близько II тис. років до Н. X., а її населення належить до іншої — семітської— мовної групи.

Маємо ще менше підстав шукати індоєвропейську прабатьківщину в Середньому Поволжі (М. Гімбутас) або на Вірменському нагіру (Т. Гамкрелідзе, В. Іванов). Зокрема, поволзький реґіон дуже віддалений від землеробських протоцивілізацій, тому індоєвропейська спільнота не могла запозичити звідти досвід відтворювального скотарського землеробства.

Більшість сучасних українських дослідників (В. Даниленко, Л. Залізняк, Ю. Павленко та ін.) поділяє «східноєвропейську» концепцію, сформульовану англійським археологом Г. Чайлдом у книзі «Арії» (1926 р.). До речі, цей учений у своїх творчих пошукуваннях спирався на висунені ще в кінці XIX ст. — на початку XX ст. ідеї німецького дослідника О. ІІІрадера, якого називали «енциклопедистом європеїстики». Завершеного вигляду ця теорія набула завдяки американці М. Ґімбутас. Прихильники даної концепції доводять, що праіндоєвропейська спільнота сформувалася приблизно в IX—V тис. до Н. X. в північнопричорноморському реґіоні, який охоплює значну частину південної України. Саме тут зі змішаного землеробсько-скотарського господарства скотарство виокремилося в самостійну галузь. Праіндоєвропейська спільнота, що залюднювала цей велетенський реґіон, спеціалізувалася на скотарстві, була войовничою та рухливою. Потреба у нових пасовищах і мілітарна перевага над землеробськими племенами прирікали її на постійне опанування новими територіями.

Хоча ця версія також потребує додаткового вивчення, порівняно з названими та іншими концепціями, вона має такі арґументи, які відкривають значні перспективи для її подальшого опрацювання. Виходячи з нагромаджених наукою фактичних і теоретичних даних, сучасні вітчизняні вчені (Л. Залізнякта ін.) пропонують таке бачення суті індоєвропейської проблеми: оскільки основний масив індоєвропейської гідронімії зосереджений у Центральній Європі, то територію сучасної України, ймовірно, можна вважати східним крилом індоєвропейської прабатьківщини. Формування праіндоєвропейської спільноти відбувалося на основі місцевої мисливсько-рибальської людності та під сильним впливом балканської землеробської протоцивілізації. Наслідком цих контактів стала трансформація праіндоєвропейців у рухливе мілітарне суспільство. Виокремлення скотарства в окрему виробничу галузь відбулося на південно-східному крилі праіндоєвропейців, тобто в степах і лісостепах України. Отже, цілком логічно припустити, що саме звідси походить перший імпульс «індоєвропеїзації» Євразії.

Прийнявши цю тезу, можна вважати, що прабатьківщиною індоєвропейців були Німецька, Польська, Поліська, Наддніпрянська низовини та басейн Дінця. На межі V—IV тис. населення цього реґіону широковекторними струменями впродовж кількох подальших тисячоліть розселилося в різних напрямах, зокрема до Центральної Європи, на Балкани, в бік Ірану та Індії. Важливо враховувати, що ця версія не суперечить висновкам етнолінґвістів про генетичну спорідненість праіндоєвропейських діалектів з уральською мовною сім’єю та про сусідство з іншомовним північнокавказьким масивом.

Отже, у пошуках прабатьківщини індоєвропейців більшість учених тим чи іншим шляхом звертає увагу на межиріччя Дніпра і Дону — південь України, де етнічні процеси розвивалися на стику двох культурних потоків — осілими балканськими землеробами та скотарями степу. В цьому реґіоні балканська протоцивілізація через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо вплинула на формування праіндоєвропейців. Таким чином, пращури мисливців і рибалок, перейнявши від трипільців навички скотарства, швидко розвинули їх в умовах українського Степу і Лісостепу. Завдяки цьому вони набули таких притаманних номадам рис, як мобільність (застосування колісного транспорту, приручення коня), войовничість, утвердження патріархального устрою, прискорення майнового розшарування суспільства. З другого боку, праіндоєвропейці-скотарі запозичили від трипільців близькосхідні агрокультурні навички і сільськогосподарську термінологію.

Будучи західною смугою величезних євразійських степів, північнопричорноморський степ став своєрідним «коридором», через який хвилі кочовиків аждо початку Середньовіччя безперервно котилися на захід. Наукові здобутки палеолінґвістів та археологів’дозволяють визначити три основні напрямки розселення індоєвропейців із півдня України в V—III тис. до Н. X.: північно-західний, західний та східний. Відразу зауважмо, що це явище не слід розуміти як якусь цілеспрямовану економічну міґрацію чи військову експансію. Просування індоєвропейців здебільшого носило характер їх інфільтрації та перемішування з місцевою людністю, на основі чого йшло формування нових етнічних суспільностей.

Міґрація індоєвропейських скотарів у південно-західному напрямі відбувалася у вигляді багатьох хвиль, представники яких почергово витісняли одна одну. На межі V—IV тис. до Н. X. середньостогівська людність подніпровського Лісостепу просунулася у Нижнє Подунав’я, де вона зустріла розвинуту землеробську людність близькосхідного походження. Внаслідок їхнього перемішування виникла спільнота, що стала пращурами палайців, лувійців, хетів. За нею з азово-чорноморського південного ареалу України в Придунав’я направилися другий і третій потоки кочовиків-індоєвропейців. На основі їхньої міксації з аборигенним землеробським населенням імовірно виникла етногенетична основа для подальшого формування Вірменіє, греків, фракійців.

Під тиском пращурів цих нових етнічних утворень спільноти, що сформувалися в результаті першого напливу індоєвропейців (палайці, лувійці, хети), були витіснені на південь Балкан. У III тис. до Н. X. вони з’явилися в Анатолії, де заснували легендарну Трою, що стала центральним пунктом на шляху міґраціїз Балкан до Малої Азії. Подальші потоки індоєвропейців, витісняючи своїх попередників, спричиняли розселення у Малій Азії протягом III—II тис. до Н. X. Вірменіє, хетів, лувійців та представників інших спільнот.

Наступ войовничих індоєвропейців призвів до краху на Балканах високорозвиненої землеробської цивілізації. У цій широкомасштабній міґрації індоєвропейців із Центральної Європи (вчені ще називають її «навалою народів моря») на південний  схід, аж до Греції, Криту, Малої Азії, безпосередню участь брало населення північно-західного Причорномор’я, що проживало у степовому межиріччі Нижнього Дніпра і Дунаю. На основі змішування прибульців із місцевим населенням відбувалися нові активні етногенетичні процеси. Таким шляхом у другій половині II тис. до Н. X. формувався грецький етнос, культура якого дала важливе підґрунтя розвиткові всієї європейської цивілізації. Віддавна предметом наукових дискусій були загадкові хети. Про них згадується в давньоєгипетських текстах і в Біблії у зв’язку з їхнім протистоянням Єгипту й Вавилонії. Реальність існування хетської цивілізації археологи остаточно довели на початку XX ст.

Міграція індоєвропейських скотарів з українських степів у західному напрямі відбувалася протягом ранньозалізної доби через дунайську долину до Центральної та Західної Європи. Таким чином, у IV—III тис. до Н. X. сюди потрапили пращури північних індоєвропейців — кельтів, германців, балтів, слов’ян. Північнопричорноморські номади-індоєвропейці вплинули на формування розташованих між Рейном і Середнім Дністром культур лійчастого посуду, кулястих амфор та шнурової кераміки, що послідовно змінювали одна одну. Важливою ознакою цих генетично споріднених культур шнуровиків є використання такого необхідного атрибута скотарства, як шнурок, мотузка, що знаходило відбиток в орнаментизації посуду. Вчені встановили, що елементи шнурової культури у племен середньостогівської культури Півдня України з’явилися на півстоліття раніше, ніжу шнуровиків Німеччини, що свідчить про напрям поширення етнокультурних процесів.

Брак археологічних матеріалів зумовлює чималі труднощі у вивченні східного напряму міграції індоєвропейців. Важливе світло на цю проблему проливають священні книги Авеста і Рігведа. Вміщені в них етнографічні дані прожиття аріїв свідчать, що вони потрапили до Індії та Ірану не з Близького Сходу, а з євразійських, зокрема північнопричорноморських, степів. Скотарі середньостогівської культури почали просуватися на Дон і Волгу ще в IV тис. до Н. X. її спадкоємці — носії ямної культури — завдяки своїй природній мобільності в наступному тисячолітті перемістилися на Поволжя, Північний Кавказ, досягнувши навіть Алтаю. У II тис. до Н. X. степові простори від Дніпра до Алтаю опанували індоєвропейці зрубно-андронівської культури, які стали основою формування східної, іранської, гілки індоєвропейців— греків, іллірійців, албанців, хетів, вірмен.

Індоіранці під іменем леґендарних аріїв (буквально «благородні») у середині II тис. вдерлися до Ірану («Аріяну», що означає «Країна аріїв»), а потім, здолавши гірські хребти Гіндукушу, з’явилися в Індії. Тут вони зруйнували створену неґроїдними племенами дравідів Харапську цивілізацію. Перетворивши її носіїв на рабів, ці войовничі кочові скотарі запозичили їхню високорозвинену культуру. Дравідським санскритом у другій половині II тис. до Н. X. були написані священні книги аріїв (найдавніша Рігведа), що лягли в основу індійської філософсько-релігійної системи індуїзму. На початку І тис. до Н. X. створений збірник арійців Ірану —Авеста.

Просування індоєвропейців у різних напрямах, зокрема й аріїв на схід, відбувалося, як уже зазначалося, шляхом повільного просування у формі підкорення місцевого населення та інфільтрації в його середовище. Арії-скотарі вели осіло-кочовий спосіб життя і, просуваючись у пошуках нових пасовищ, затримувалися на одному місці не більше, ніж на півроку, щоб устигнути зібрати врожай. Основною ланкою їхньої соціальної організації була патріархальна сім’я, на основі якої створювалася община — грам (звідси, можливо, походить українське слово «громада»), що являла головну економічну та військову одиницю. Спираючись на археологічні та фольклорні дані, деякі українські дослідники припускають, що існуючий серед аріїв кастовий поділ на брахманів (жерці), кшатріїв (воїни), вайшів (вільні общинники) та шудр (раби з підкореного населення) зародився у причорноморських українських степах ще в IV тис. до Н. X.

Чимало привнесених із прабатьківщини елементів побуту прозирається в різних сферах життєдіяльності аріїв. Головним предметом їхнього багатства була велика рогата худоба, але м’ясо споживали рідко, до раціону здебільшого входили ячмінна каша і молокопродукти. Велике значення в господарській діяльності мали бики, яких використовували як гужовий транспорт, а також коні, на яких їздили верхи. Досить високого рівня досягло металоливарне виробництво, посуд виготовляли лише ліпним способом, бо вважали, що гончарний круг породжує демонів. Елементи релігійних вірувань із поклонінням вогню та сонцеві найповніше відображаються у поховальному обряді вогнеспалення. Також поклонялися коневі, корові, зброї та іншим предметам оточуючого світу.

Багато аспектів індоєвропейської проблеми досі дискусійні й до кінця не вирішені. Проте глибоке творче вивчення основних теорій і гіпотез, пов’язаних із визначенням прабатьківщини індоєвропейців, дозволяє наблизитися до його розв’язання. Це ж стосується і з’ясування основних контурів питання про розселення індоєвропейців. Незаперечним фактом залишається активна участь тогочасної людності України в цих процесах, що, з одного боку, вплинуло на характер і напрямки україногенезу, а, з другого, — на формування інших народів, які належать до індоєвропейської мовної сім’ї.

Література: Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1993; Брайчевський М. Ю. Походження українського народу // Матеріали до української етнології. — 1995. — Вип. 4; Бунятян К. П. Давнє населення України. Навчальний посібник. — К., 1999; Бунятян К. П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії. — К, 1998; Гамкрелидзе Т. В., Иванов В. В. Индоевропейский язык и индоевропейцы. —Тбилиси, 1984; Грушевський М. С. Історія України-Руси. —Том І. — К, 1991; Гумилев Л. Н. Конец и вновь начало. — М., 1994; Давня історія України. — Т. 1. — К., 1997; Даниленко В. Н. Неолит Украины. — К., 1969; Даниленко В. Н. Знеолит Украины.— К, 1974; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1999; Етнонаціональна історія України в документах і матеріалах. — Вип. 1. — К., 1997; Конча С. В. Диференціація індоєвропейської спільноти // Маґістеріум. —Археологічні студії. — Вип. 6. — К, 2001; Крижицький С. Д., Зубар В. М., Русяєва А. С. Античні держави Північного Причорномор’я. — К, 1998; Кузич-Березовський І. Праісторія України.— Кн. І, Кн. II. — б/д; Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. — Опішне, 1999.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...