Українська етнологія

Проблема індоєвропейців

Однією з найбільш важливих та складних не лише в українській, але й світовій етнологічній науці є проблема походження індоєвропейців, навколо якої вже понад два століття не вщухають дискусії лінгвістів, етнографів, істориків та представників інших галузей гуманітарних наук. її постановку пов’язують з відкриттям члена Верховного суду Індії в Калькутті Вільяма Джонсона. Вивчаючи Рігведу і санскрит — священну мову індійців, —у 1786 р. він несподівано встановив її спорідненість з європейськими мовами. Цю схожість підтвердили мовознавці, які впродовж наступного століття створили класифікацію індоєвропейських мов. Ця одна з найбільших мовних сімей складається з 13 мовних груп, куди входять як мертві, так і сучасні мови:

  1. Анатолійська (лідійська, лувійська, палайська, хетська).
  2. Балтійська (литовська, латиська, прусська).
  3. Вірменська.
  4. Германська (англійська, данська, ґотська, ісландська, німецька, норвезька, шведська).
  5. Грецька (новогрецька, грецька (класична), мікенська).
  6. Іллірійська (албанська, іллірійська).
  7. Кельтська (бретонська, гелльська, валлійська, галльська, ірландська).
  8. Індійська (санскрит, хінді, урду).
  9. Іранська (афганська, перська, осетинська, таджицька, давньоперська, скіфська, сарматська, сакська).
  10. Романська (іспанська, португальська, італійська, французька, провансальська, румунська, латина, умбрійська, окська).
  11. Слов’янська (білоруська, болгарська, македонська, сербохорватська, польська, російська, словацька, українська, чеська).
  12. Тохарська.
  13. Фригійська (фракійська, гетська, дакійська, фригійська).

Отже, при з’ясуванні індоєвропейської проблеми можемо відштовхуватися від незаперечного факту мовногенетичної спорідненості народів, що тепер розкидані різними віддаленими територіями. Це означає, що вони повинні мати спільних пращурів, які проживали в якомусь певному реґіоні, мали схожий спосіб життя, розмовляли індоєвропейською прамовою, а потім розселилися на величезних просторах Євразії. То був тривалий процес, у ході якого мови окремих спільнот настільки змінилися, що їхню спорідненість уже важко виявити на побутовому рівні. Суть індоєвропейської проблеми передусім зводиться до встановлення місця (прабатьківщини) й часу існування праіндоєвропейської спільноти, а також до з’ясування процесу виокремлення, розселення і формування етнічних спільнот, що належать до цієї мовної сім’ї.

Хоча в основі питання про походження індоєвропейців лежить мовна проблема, при її вирішенні слід спиратися не лише надані лінгвістики, а й археології, антропології, етнографії та інших наук. Такий комплексний підхід дозволяє встановити тотожність носіїв відповідних археологічних культур та локалізувати місцеперебування певних етномовних спільнот. Важливо також відтворити етномовне оточення індоєвропейців.

Вихідною точкою у вирішенні проблеми індоєвропейців є пошук регіону, який населяли носії індоєвропейської прамови, точніше споріднених індоєвропейських діалектів. Лінґвістична палеонтологія встановила, що він повинен відповідати таким показникам:

  • природні умови — помірний клімат;
  • види флори — береза, сосна, бук, граб, липа, ясен, верба та ін.;
  • види фауни — ведмідь, бобер, рись, заєць, змія, журавель, ворона та ін.;
  • види свійських тварин — кінь, корова, бик, вівця, коза, свиня, собака;
  • економічний тип — землеробсько-скотарський;
  • гідроніміка та інші господарські й культурні характеристики, що вміщують елементи, притаманні різним індоєвропейським мовам.

Внутрішня складність індоєвропейської проблеми, тривале зосередження навколо неї великого інтелектуального потенціалу та інші фактори зумовили виникнення численних теорій і гіпотез, які претендують на її вирішення. Чимало з них не підкріплено серйозним науковим аналізом, тому заслуговує на увагу лише тому, що відображають еволюцію думок, які наближають або, навпаки, віддаляють від вирішення цього питання.

Прихильники однієї з перших — «азіатської» теорії, поширеної в першій половині XIX ст, вбачали в індоєвропейцях кочівників (гуни, авари, хозари, печеніги, половці та ін.), що протягом тривалого періоду хвилеподібно мігрували з СередньоїАзіїдо Європи.

У другій половині XIX ст. центр пошуків прабатьківщини індоєвропейців перемістився до Європи, де провідне місце у розробці проблеми відразу посіли німецькі вчені. Виходячи з характеру природно-кліматичних умов, антропологічної схожості напівлеґендарних аріїв з етнічними німцями та інших, часто штучних факторів, вони прагнули довести, що коріння індоєвропейців слід шукати саме в Німеччині. Такі думки знаходили позитивний резонанс на хвилі піднесення національних почуттів, пов’язаній з об’єднанням країни в 1871 р.

У XX ст. оформилося кілька наукових напрямів, представники яких віддають перевагу тому чи іншому варіантові локалізації праіндоєвропейської спільноти. При цьому частина дослідників, виходячи з національно-патріотичних почуттів, нерідко намагалася штучно прив’язати індоєвропейську прабатьківщину до своїх етнічних теренів.

У першій половині XX ст. зусиллями німецьких учених була створена «центральноєвропейська» концепція, згідно з якою прабатьківщиною індоєвропейців визначався реґіон між Рейном, Віслою та Верхнім Дунаєм. Для її доведення використовувалися такі арґументи, як поширення тут гідронімів індоєвропейського походження та існування низки відповідних археологічних культур. Проте суто науковим спочатку пошукам згодом стали надавати виразного ідеологічного забарвлення. Це врешті призвело до виникнення псевдонаукових гіпотез, які знайшли оформлення 1926 року в книзі німецького археолога Г. Коссіни про походження германців. У своєму трактаті він намагався довести тотожність арійців (аріїв) з обраним народом — германцями, що є носіями найвищих духовних цінностей. До речі, аріями (ар’я — арій), як побачимо далі, називали себе лише народи індоіранської гілки, які виокремилися з індоєвропейської спільноти. Свідчення про походи індогерманців (яких Коссіна ототожнив з індоєвропейцями) на схід згодом стали одним із джерел ідеологічного обґрунтування експансіоністської політики фашизму.

Всупереч цим теоретичним конструкціям більшість сучасних учених вважає, що Центральна Європа є прабатьківщиною північної гілки індоєвропейців (германців, слов’ян, балтів, кельтів), які були носіями сформованих пізніше, у III—II ТИС. до Н. X., шнурових культур. Отже, їх не можна віднести до праіндоєвропейців.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...