В интернет портале master-plus.com.ua есть любые детали к посудомоечным машинам.

Українська етнологія

Скотарські та мисливські спільноти. Здолання кризи землеробства

Безкраї степові простори Євразії стали ареною інтенсивних зносин між різними етнічними групами, що протікали яку формі силового протистояння, так і на рівні обміну творчим суспільним досвідом. Висока мобільність скотарських людських спільнот ускладнює їхню етнічну ідентифікацію та з’ясування територіальних меж існування, тому чимало світла на цю проблему проливає вивчення археологічних культур, що поділяються на численні локальні варіанти.

Кочові спільноти передусім вирізнялися специфічними рисами соціально-економічного розвитку. Основою їхньої життєдіяльності була худоба. Переважали два способи її утримання: перегінний, коли протягом року в пошуках засобів для прогодування та захисту худобу переганяли з місця на місце, та відгінний, коли її тримали на поселенні лише взимку. Хоча скотарство концентрувало основні людські ресурси, низка факторів також стимулювала розвиток землеробства і ремесла. Піднесення металургійної справи на межі ІІІ і II тис. до Н. X. сприяло вдосконаленню техніки обробки землі, а також транспортних засобів у вигляді чотириколісних возів. Про утвердження рухливо-осілого способу життя та усталення шляхів і меж пересування скотарських племен переконливо свідчать багатошарові могильники зі слідами повторних поховань (катакомбна культура), а також розповсюдження кам’яних житлових споруд (культура багатопружкової кераміки), повсюдне розведення свиней та інші явища.

Поширена в V тис. до Н. X. у північній частині українського Степу та південній частині Лісостепу середньостогівська культура репрезентувала особливості етнічного розвитку західного ареалу велетенського степового масиву, що простягався від Дніпра до Волги. Присутні в літературі твердження, начебто середньостогівці одомашнили коня, як і їхній образ у вигляді грізних степових вершників, сучасні вчені піддають сумнівам. Але вони здебільшого поділяють думку, що середньостогівське населення одним із перших освоїло відгінне скотарство. Специфічною рисою його укладу життя стало комплексне сезонне поєднання відгону худоби вниз Дніпром із хліборобством, що відігравало досить вагому роль, а також рибальством, полюванням, збиральництвом.

На основі різних пізньоенеолітичних груп в III тис. до Н. X. у Надчорноморських степах починає формуватися спільнота з єдиним пріоритетним скотарським способом господарства, а також зі спільними ідеологічними уявленнями, що проявлялися у поховальних обрядах. їхні етнокультурні риси представлені ямною культурою (друга половина III тис. до Н. X.), яку в 20—17 ст. до Н. X. змінили носії катакомбноїкультури, що сформувалася під впливом племен, прибулих із Північного Кавказу.

Рухливий спосіб життя скотарського населення Степу в добу енеоліту визначив простоту його побуту, а також специфічні риси матеріальної і духовної культури. Нестабільність існування в екстремальних умовах, з одного боку, посилювала роль окремих лідерів — вождів, а з другого — сприяла розвиткові різних форм взаємодопомоги. Основною суспільною ланкою степовиків була община, на її загальних зібраннях — ритуальних святах— здійснювалися обмін продуктами та обряди ініціацій, укладалися шлюби тощо.

Світоглядні риси степових скотарів найвиразніше проявляються в поховальних обрядах. Учені стверджують, що звичай насипати кургани на місцях поховань виник ще в IV тис. до Н. X. саме серед скотарських народів українського Степу і Північного Кавказу, а вже потім поширився на величезні простори Євразії. Звернімо увагу на таку прикметну етновизначальну ознаку, як засипання померлих вохрою червоного кольору, який символізував сонце, вогонь і кров, як прагнення до життя, світла та очищення. Учені дослідили багатофункціональне етногенетичне значення курганів, які, зокрема, позначали територіальні межі окремих груп населення та шляхи їхнього пересування. Будучи своєрідними храмами, де збиралися члени племен, кургани також засвідчували глибоке вкорінення культу предків, що згодом став важливою рисою етнічної пам’яті українського народу.

Балканська колонізація на території України призупинилася, досягнувши Поліської низовини та Середнього Дніпра, які зі своїми сосновими лісами та болотяними й піщаними ґрунтами були мало придатні для землеробства. На цих, укритих лісом та з численними ріками теренах, багатих на дичину та рибу, залишилося автохтонне населення, що зберігало традиції привласнювальних форм господарства — головно мисливство, а також рибальство та збиральництво.

Величезний вплив на розвиток етнічних процесів у цьому реґіоні мала згадувана північноєвропейська (балтська) міграція, що несла з собою схожий тип мисливсько-рибальського господарства. Таким чином, на Лівобережжі України та в басейні

Сіверського Дінця склалася величезна етнічна спільнота, що ввібрала в себе автохтонний та балтський субстрати. Лісові рибалки і мисливці мали більшу генетичну спорідненість із кочовиками Степу, ніж землеробами Лісостепу. Цій людності був притаманний північний антропологічний тип із рисами широколицих, високих, кремезних європоїдів.

Однак поглиблення кризи архаїчного мисливсько-рибальського господарства примушувало населення цього реґіону до активних зносин із землеробським суспільством, що стояло на вищому рівні розвитку. Вплив балкано-дунайських культур найвиразніше проявився у запозиченні технології виготовлення глиняного посуду, також прийомів і навичок землеробства, скотарства, металургії, які, проте, загалом залишилися в зародковому стані. З плином часу нечисленне архаїчне мисливсько-рибальське населення поглиналося та асимілювалося більш розвинутими носіями балкано-дунайських землеробських культур.

Через змішування прибулих племен та місцевого населення в II тис. до Н. X. на території України формується нова етнічна ситуація. її прикметною рисою є поширення тут «етнокультурних відламів» від загальноєвропейських етнічних масивів. Від 30 до 12 ст. до Н. X. скотарські спільноти, представлені носіями культур кулястих амфор, шнурової кераміки, а також тшинецької й комарівської, почергово змінюючи та асимілюючи одна другу, шукали шляхів економічної адаптації в українському Степу. Домінуючою формою їхньої діяльності залишалося скотарство, хоча вони подекуди також займалися землеробством. З другого боку, протягом доби бронзи в лісостеповій зоні поглиблювалися процеси щодо відновлення традиційного землеробського стилю життя. Остаточний перелом і поділ на «скотарський» та «землеробський» світи відбулися в 13—12 ст. до Н. X. і проявилися в появі на Середній Наддніпрянщині землеробських спільнот, представлених культурою ноа та білоградівською культурою.

Досить оптимальні можливості для забезпечення життєдіяльності виявила суспільна організація, що гармонійно поєднувала способи виробництва лісостепової та степової смуг. Першим свідченням цього стало виникнення на лісостеповому Лівобережжі зрубної культури (16—12 ст до Н. X.), у формуванні якої взяло участь населення, що рухалося з Поволжя. Зрубники відіграли важливу роль у налагодженні металургійної промисловості Донбасу. Найбільше й останнє в добу енеоліту піднесення землеробства в Степу репрезентувала сабатинівська культура, носії якої мешкали у реґіоні, розташованому західніше Дніпра. Однією з її головних ознак стало виникнення великих поселень, що були центрами всього суспільного життя сабатинівської людності.

Таким чином, за доби бронзи, у III тис. до Н. X., основною галуззю господарства населення України було скотарство, на яке переорієнтувалася лісостепова землеробська людність, а для степовиків ця діяльність завжди була головною. Такий шлях виживання зумовив повернення до архаїчних суспільних стосунків та сповільнення етногенетичних процесів. Проте з подоланням кризи знову пожвавлюється землеробство. Воно утверджується у лісостеповій смузі з переходом від доби бронзи до доби заліза на рубежі II—І тис. до Н. X., а в степовій зоні провідною галуззю стає скотарство, причому у своїй найзрілішій формі — кочівництві. Стосунки міждвома головними етнічними масивами, представленими землеробськими та кочовими спільнотами, становлять головний зміст етнокультурних процесів наступного періоду — доби залізного віку, коли одним із головних чинників їхнього розвитку виступили іраномовні племена.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...