Українська етнологія

Більшість сучасних дослідників вважає, що просування трипільців відбувалося не у вигляді міграції, а широкомасштабної еволюційної землеробської колонізації, напрями і характер якої зумовлювалися господарськими, демографічними та природно-кліматичними факторами. Екстенсивне ведення господарства не могло забезпечити загального прожиткового мінімуму, який зростав унаслідок природного приросту населення. Місцеві ресурси поступово вичерпувалися, тому трипільці були змушені пересуватися на нові терени зі схожими природними умовами, придатними для ведення традиційних форм господарства. На одному місці вони перебували в середньому 50 років (протягом двох поколінь), а загалом мала місце тенденція до поступового збільшення терміну існування поселень з 10 років на початкових стадіях розвитку трипільської культури до 100 років на більш пізніх. Освоєння нових територій супроводжувалося двома взаємопов’язаними процесами: перший полягав у розширенні територіально-етнічної інтеграції через змішування з місцевим населенням, що відбувалося шляхом взаємообміну виробничим досвідом та через спільні шлюби; другий проявлявся у поглибленні локально-етнографічної диференціації всередині трипільської протоцивілізації.

Існують суттєві розбіжності у вирішенні демографічного аспекту її розвитку. У багатьох (навіть сучасних) виданнях продовжує зберігатися твердження, що на території, яку вона охоплювала, проживав «щонайменше один мільйон осіб». Більш оптимальні дані щодо кількості трипільців випливають із досліджень учених-палеодемографів (К. ІІІишкін, В. Маркевич, О. Колесник, В. Курцта ін.). У своїх підрахунках вони виходять з того, що за існуючих тоді умов екстенсивного ведення господарства для підтримання нормального життєзабезпечення максимальна щільність населення не може перевищувати п’яти осіб на один квадратний кілометр. Територія поширення трипільської культури з 70 тис. кв. км на ранній стадії зросла до 110 тис. на середній, а потім зменшилася до 100 тис. на пізньому етапі. Якщо перенести показники середньої щільності населення окремих регіонів (зокрема Середнього Подніпров’я та буго-дністровського межиріччя, де вони були найвищими) на всю територію проживання трипільців, то виходить, що їхня чисельність протягом трьох вищеназваних періодів спочатку зросла з ЗО тис. до 410 тис. осіб, а потім зменшилася до 330 тис. і, врешті, напередодні зникнення цієї культури —до 120 тис.

На території поширення трипільської культури виокремлюється низка локальних етнокультурних зон, причому найвиразніше вони окреслюються на периферії, де відбувалися найактивніші міжетнічні контакти. Зокрема на Середньому та Верхньому Подністров’ї вчені вирізняють два етнокультурні масиви — східний (буго-дністровське межиріччя) та західний (Надпруття та Подністров’я), де трипільці мали контакти з носіями лендельської культури (IV — перша половина III тис. до Н. X.). Це проявлялося в запозиченні деяких форм посуду, в міжетнічних шлюбах та інших елементах. Злиття споріднених груп населень ня у Середньому Подністров’ї та Середньому Побужжі перетворило їх на свого роду буферну зону між західними та східними ареалами трипільської культури.

Внаслідок чергового загострення демографічної ситуації наприкінці середнього етапу трипільської культури посилилося переселення людності з Подністров’я на схід, у буго-дністровське межиріччя. Завдяки значній концентрації людності тут виникають великі поселення площею до 250—450 га, які стали оптимальною формою організації захисту від нападів скотарського Степу. Розмежувальною смугою між цими двома світами став природний кордон Лісостепу, що проходив межиріччям Ятрані і Великої Висі, яку войовничі степовики не наважувалися переступати.

Природні умови значною мірою визначали характер розселення та контактів землеробських спільнот як зі скотарями-степовиками, так і з населенням, що зберігало привласнювальні форми господарства. Внаслідок таких зв’язків у південній смузі Лісостепу відбувалася інфільтрація (проникнення і змішування) степового населення у трипільське середовище (усатівська культура). Розпорошене на великій території Подніпров’я архаїчне мисливсько-рибальське населення — носій дніпро-донецької культури — не змогло протистояти масивному трипільському натискові, тому одна його частина відійшла на південні терени, що за своїми екологічними умовами не були придатними для землеробства, другу ж частину дніпро-донецької спільноти все-таки асимілювали трипільці.

Втім при міжетнічних контактах трипільці не завжди зберігали домінуюче становище. В результаті їхнього зіткнення у 3600— 3100 роках до Н. X. на Подніпров’ї з більш войовничими скотарсько-землеробськими племенами середньостогівської культури трипільці були змушені відійти на північ, опановуючи райони межиріччя Стугни і Тетерева. Водночас частина середньостогівців Подніпров’я також була асимільована більш розвинутими трипільцями. На цій основі виникла софіївська культура, в якій поряд із переважаючим трипільським компонентом виразно простежуються впливи середньостогівців, зокрема у технології гончарства і житлобудуванні, у топографії розміщення поселень, у посиленні ваги скотарства в господарській діяльності тощо.

Господарська культура трипільців мала комплексний характер: домінуюче відтворювальне господарство, основою якого було землеробство, доповнювалося привласнювальною діяльністю. Враховуючи пануючі тоді технологічні прийоми обробки землі та рівень продуктивності праці, для забезпечення однієї особи рослинною їжею треба було засівати біля 0,3 га землі, а однієї сім’ї — 2 га. Досить високого рівня набуло тваринництво. Дані палеозоологічних досліджень показують, що на ранньому етапі трипільської культури переважали велика рогата худоба (воли, корови) і свині, на середньому, окрім цього, збільшилася вага дрібної рогатої худоби (кіз, овець), а на пізньому спостерігається зростання поголів’я коней. Худобу використовували як тяглову силу, а також для отримання м’яса, шкіри, вовни. Поповненню м’ясного раціону та забезпеченню потреб у хутрі служило мисливство, хоча його вага дедалі зменшувалася. Про розвиток рибальства засвідчують знахідки кістяних і мідних гачків. У збиральництві головне місце належало диким фруктам (яблука, груші, вишні), горіхам тощо, а також добуванню меду диких бджіл. Учені виявили у трипільців зародки садівництва та пасічництва.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...