такси в аэропорт цена

Українська етнологія

Тема 2. Населення України в добу неоліту та енеоліту

Проблема розвитку етнічних процесів на території України у неолітично-енеолітичний період дискусійна, а чимало її аспектів ще недостатньо вивчено вітчизняною наукою. Проте результати досліджень українських і зарубіжних учених — М. Грушевського, В. Даниленка, Л. Залізняка, К. Бунятян, В. Мурзіна, О. Симоненка, Ю. Павленка, Д. Ламберта, В. Массона, Д. Джохансона, О. Алексєєва, Б. Гракова, Г. Ковпаненка, Б. Мозолевського, Г. Телєгіна, А. Тереножкіна, К. Смирнова та інших — загалом дозволяють досить глибоко з’ясувати суть цього питання.

Передумови етнічного розвитку на території України за неолітично-енеолітичного періоду

Антропосоціогенез. Україна не була ареалом початкового процесу антропогенезу (походження людини), який згідно з науковими даними розпочався в Африці, де близько 2 млн. років тому сформувалася істота, що отримала назву Ното ІіаЬіІіз. Близько 1 млн. тому, коли клімат став прохолодніший, пралюди — архантропи — з’явилися в Європі. Згодом, вірогідно двома струменями —з півдня та з заходу, архантропи почали проникати і в Україну. Можна вважати, що з цього часу, незважаючи на постійні міграції та спустошення окремих реґіонів, її територія в сучасних кордонах уже ніколи не залишалася обезлюдненою.

Майже мільйон років тривав процес антропосоціогенезу коли поряд із удосконаленням біологічної морфології людини йшло формування людського суспільства, провідною ознакою якого є культура. Головними елементами соціологізації людини, що визначають її як суспільну істоту, є вироблення системи адаптації до природного середовища; формування способів комунікації (мова, пам’ять) та осягнення світу (раціональні знання, образне мислення); вдосконалення творчості тощо. Основними проявами такої еволюції були не лише виготовлення речей утилітарного характеру, що забезпечували життєдіяльність, але й формування різних елементів суспільної організації: людських колективів, об’єднаних соціально-економічними зв’язками; вироблення норм співіснування в колективі (мораль, традиції) та усталених форм продовження людського роду (шлюб, сім’я) тощо. Способи добування їжі в цей час визначалися трьома типами привласнюючого господарства —основним було мисливство, яке доповнювалося збиральництвом і рибальством. Головними ознаками такої системи первісних стосунків були колективні виробництво й споживання, а основою її функціонування — спільне користування певною територією, яке закріплювалося існуванням роду, общини та демократичним устроєм.

Доба мезоліту. Поступове ґлобальне потепління, що супроводжувалося звільненням Європи від льодовика (XVI—XII тис. до Н. X.), зумовило кризу мисливської діяльності та визрівання передумов для глибоких зрушень у розвитку людського суспільства. Період голоцену, тобто встановлення геологічних та природно-кліматичних умов, які відповідають сучасним, за археологічною періодизацією співпадає з середнім кам’яним віком (доба мезоліту — IX—VI тис. до Н. X.). Ці зміни спрямовували людську творчість на подальше освоєння природних ресурсів. Мисливство, збиральництво, рибальство збагатилися такими новими винаходами, яклук і стріла (перші механічні винаходи), жнивні ножі, човни-довбанки, гачки, гарпуни тощо. Відбувся перехід від відносно осілого до рухливішого способу життя.

Зрушення, що відбулися за доби мезоліту, дозволяють ученим окреслити першу більш-менш виразну етнічну сутуацію на території України. Залишаючись головним осередком суспільства, родова община у певні сезони року розпадалася на невеликі господарські групи, найменшою з яких була сім’я. Така мобільність та пластичність общин зумовлювала розпорошеність кровних родичів різними господарськими групами та розширення межі спілкування людей. Це своєю чергою сприяло формуванню схожої мови, самоусвідомленню певної спорідненості, що, ймовірно, знаходило вираз у спільній самоназві. На основі сукупності родових общин, пов’язаних спорідненістю шлюбних стосунків або сусідством, починає формуватися нова етнічна спільність — плем’я, тобто протоетнос. Він визначався такими складовими, як спільна територія проживання, спільна або схожа мова, усвідомлення власної самобутності та відмінності від інших спільнот.

«Неолітична революція». Часткова стабілізація господарського та культурно-історичного розвитку населення України за доби мезоліту зумовила зростання його чисельності й густоти, а також більш-менш визначила сталість його етнічного складу. Подальші Глобальні суспільні зрушення призвели до т. зв. неолітичної революції, яка створила важливі передумови для формування конкретних етносів та вирізнення серед етнічно безликого людського масиву окремих спільнот. Запропонований англійським істориком Г. Чайлдом термін «неолітична революція» засвідчує, що у визначеному згідно з археологічною класифікацією періоді неоліту (новий кам’яний вік — VI—IV тис. до Н. X.) завдяки якісним змінам у стосунках людини з природою відбулися суттєве прискорення розвитку та модернізація всіх суспільних сфер.

Основу для глибоких зрушень у поступі людської цивілізації дала зміна пріоритетів у формах виробничої життєдіяльності: привласнювальну працю змінило відтворювальне господарство — насамперед землеробство і скотарство. Люди стали менше залежати від природи та почали переходити від кочового способу життя до осілого, що створювало нові можливості для нарощування творчого потенціалу. Тривалість перебування на одному місці дозволила спрямувати сили на поліпшення побуту, а надлишокїжі сприяв зростанню народжуваності. На цьому тлі виникли такі елементи матеріальної культури, які завдяки своїй виразності й стабільності стали важливими критеріями для етнічної ідентифікації численних людських спільнот. Ідеться передусім про широкопрофільне використання глини для виготовлення посуду, осель, прикрасі культових споруд. «Кам’яна індустрія», здається, вже досягла своєї межі, тому починає інтенсивно вдосконалюватися техніка обробки деревини; винайдення першого штучного матеріалу — кераміки, а також поширення ткацтва заклали основи ремісничого виробництва.

Подальші суспільні зрушення, пов’язані з поширенням на території України відтворювального господарства, відбулися за доби енеоліту (IV—III тис. до Н. X.), коли люди почали користуватися першим металом — міддю. На такому тлі виникає право володіння та поглиблюється майнова диференціація, що обумовило якісно новий етап у розвитку соціально-родових стосунків. Основною клітиною людських об’єднань стає сім’я, яка, ґрунтуючись на кровній спорідненості, виступає власником землі, свійських тварин і знарядь праці. З упорядкованістю шлюбних стосунків зміцнюється інститут роду, який ведеться за батьківською чи материнською лініями. На цій основі починається відлік генеалогічної спорідненості. Внаслідок освоєння нових земель родова община поступово поступається місцем сусідській, але її члени зберігають первісні традиції та звичаї, що стає основою для формування генетичної пам’яті про своїх предків, про власне походження.

Балканська землеробська колонізація. Важливим фактором розвитку етногенетичних процесів є масштабні переселенські рухи, учасники яких поширювали свої культурні надбання на нові терени. Передусім через природно-кліматичні умови, а також інші фактори Україна, як і вся Європа, не належала до територій, де зародилися первісні форми відтворювального господарства. Таким чином, сюди воно було привнесене переселенцями зі Східного Середземномор’я, де хліборобство і скотарство виникли й утвердилися біля X—VIII тис. до Н. X. Нові форми відтворювальної економіки сприяли підвищенню продуктивності праці та поліпшенню раціону харчування, що своєю чергою призвело до демографічного вибуху серед землеробської людності Близького Сходу. Щільність населення в період неоліту порівняно з мезолітом тут зросла з трьох—п’яти осіб на 100 км кв. приблизно в 50—100 разів.

Екстенсивні методи господарства не відповідали глибинним змінам у демографічній ситуації, що зумовило міграцію близькосхідних землеробів у менш заселені райони Східних Балкан із придатними ґрунтами. Тут виникло два центри землеробського господарства: палестино-сирійський — на узбережжі Середземного моря та анатолійський — на півдні Малої Азії. Згідно з думкою більшості дослідників саме з Малої Азії носії відтворювального господарства, перетнувши в VII тис. до Н. X. Егейське море, потрапили до Європи. їхній головний потік був спрямований у Фессалію (Східну Грецію) і далі на північ, у Подунав’я. Звідси східнобалканські переселенці почали просуватися удвох напрямках: один —до Центральної та Західної Європи, а другий — через Нижнє Подунав’я на межі VI і V тис. до Н. X. досяг Правобережної України.

За визначенням американського археолога та лінґвіста С. Ренфроу, землеробська балканська колонізація Європи, а отже й України, у VII—IV тис. до Н. X. просувалася у вигляді почергово наростаючих демографічних хвиль. Оскільки цей процес здійснювався поступово протягом кількох тисячоліть, переселенці несли з собою агрокультурні досягнення, спосіб життя та мову не лише близькосхідних, а й європейських (грецьких) зразків. На цій основі формувався і відповідний антропологічний тип.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...