Качественные трансмиссионные стойки: техническое описание товара. . Самая свежая информация витамин б17 здесь.

Українська етнологія

Етноніми (етноніміка).

Вивчення будь-якого народу розпочинається з його імені — етноніма (лат. еіппоз — народ, опота — ім’я). Проблему походження та перетворення загальної назви етнічної спільноти на власну вивчає етноніміка (етнонімія). У вітчизняній науковій традиції по-різному визначається її місце в системі гуманітарних дисциплін. Поширений підхід, згідно з яким етноніміку розглядають як відгалуження ономастики (грец. опота — ім’я) — науковоїдисципліни, що вивчає власні імена. Проте багато вчених заперечує належність етнонімів до ономастичного простору, бо етнічні назви вживаються для йменування не лише етносів, але й окремих індивідів, етносоціальних груп, військових формацій (наприклад, перси, скіфи, татари), етнічних держав, етнічних територій та в багатьох інших випадках. Поряд із цим утвердилася позиція, прихильники якої розглядають етноніміку як одну зі спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, оскільки етноніми трактуються як джерела, що несуть важливу інформацію про історичний розвиток народів.

Не вдаючись до поглибленого з’ясування цієї проблеми, стверджуємо, що, оскільки етнонім є важливою невід’ємною ознакою етносу, етноніміка заслуговує на всебічне вивчення з точки зору етнологічної науки. Ця комплексна субдисципліна тісно пов’язана з етимологією (наука про походження слів і їх генетичні зв’язки з іншими словами), з лінґвістикою, археологією, антропологією, історією та іншими науками. Використовуючи їхні здобутки, вона розкриває важливий зріз проблеми походження етнічних спільнот, відображає характер їхнього етнокультурного розвитку та міжетнічних взаємин. Етноніміка дозволяє виразніше простежувати етапи та процеси формування етнічної самосвідомості і самоідентифікації спільнот, що в різний час перебували на території України, а також дає важливу інформацію для вивчення питань, що стосуються розселення, суспільного устрою, побутової культури та інших аспектів життєдіяльності українського етносу.

В останні десятиліття відбулася еволюція у поглядах щодо змісту самого поняття «етнонім». Поступово утвердився підхід, згідно з яким воно передусім повиннно передавати назву етносу як цілісної й відмінної від інших системи, тож у всіх інших варіантах пропонується застосовувати терміни «псевдоетноніми» і «етнофороніми». При з’ясуванні окремих питань етноніміки застосовуються й інші поняття, що передають характер виникнення та видозмін етнічних назв. Так, якщо дослідник хоче підкреслити, що йдеться саме про самоназву етносу, тоді вживаються терміни «автоетнонім» або «етноетнонім», а для назви етносу, що давалася йому іншими спільнотами, — «екзоетнонім» чи «алоетнонім».

Дискусійною залишається ще одна проблема: яких назв етнічних спільнот дійшло більше до нашого часу. Одні вчені вважають, що сучасна наука оперує переважно екзоетнонімами, бо через незрозумілість самоназв сусіди давали територіально суміжним із ними спільнотам свої назви, які в переважній більшості зафіксовані на письмі. Але, з другого боку, не слід забувати, що саме самоназви найбільш живучі, бо вони були міцно вкорінені в свідомості як письменних, так і неписьменних народів. Слова-етноніми передавалися з покоління в покоління, тому вони такі ж древні, як і сам народ. У зв’язку з цим в етнологічних студіях значно зростає значущість порівняльного аналізу автоетнонімів і алоетнонімів, що суттєво розширює характерстику етнічних спільнот.

Від етнонімів слід відрізняти передетноніми, тобто такі назви, які ще не перетворилися на власні імена. Передетнонімами часто виступають назви археологічних культур, що мають важливе значення для ідентифікації архаїчних спільнот збирачів, мисливців, рибалок, скотарів та землеробів. Окрім етнонімів, комплекс етнічних проблем етноніміка розкриває через такі важливі категорії, як етнотопонім (назва краю, території), лолітонім (назва держави), етнополітонім — самоназва етносу, що походить від назви держави.

Кожне слово-етнонім несе в собі важливий історичний зміст, тому особливу значущість являє проблема їхнього виникнення. Отже, етнічні назви народів можуть походити від: назв тотемів; способу мовлення; місця проживання (територіальні найменування місцевих жителів часто називають «мікроетнонімами» або «топоетнонімами»); назв річок (гідронімів); роду занять; способу життя; особливостей носіння одягу; релігійних вірувань; зовнішніх прикмет; знарядь праці та різних елементів сільськогосподарської культури; характеру сімейних стосунків; особливостей ландшафту; сторін світу; слів, що місцевою мовою означають поняття «людина», «люди», а також через протиставлення понять «ми» — «вони», «свої» — «чужі» та багатьма іншими шляхами. Безліч такого роду прикладів, як побачимо далі, дає нам етноісторія України. Внаслідок перенесення імені вождя чи династії на окремий народ створюються т. зв. маніфестаційні етноніми («ногайці» — від визначного діяча Золотої Орди кінця XIII ст. Ногаята ін.).

В етноніміці, як і в топоніміці, при перетворенні загальної назви на власну також діє «закон ряду». Він показує, що етноніми не виникали самі по собі, ізольовано, а відображали певні міжетнічні взаємозв’язки. Отже, назви народів існують не окремо, вони співвідносяться одна з другою, ніби перебуваючи в певному короткому (парному) чи більш довгому ряді (ланцюгу) імен. Етноніми стають важливою й обов’язковою ознакою етносу на пізніх стадіях його формування. Вони відіграють роль свого роду маркера (символу, мітки) в ідентифікації різних елементів етнічної, а особливо етносоціальної структури, коли відбувається процес виокремлення за принципом «ми» — «вони», «свої» — «чужі».

Мінливість етнонімів створює додаткові труднощі щодо їхнього вивчення, адже внаслідок тривалого існування їхнє первісне значення часто зазнавало суттєвої трансформації. Так само змінювався зміст назви народів, що давалася йому іншими спільнотами. Внаслідок міжетнічних стосунків історична семантика етнонімів може набувати складних, часто непередбачуваних варіацій і проявів. Так, в Україні у XIX ст «німцями» називали представників різних європейських народів, зокрема голландців і данців. Це явище передає М. Гоголь вустами пасічника Рудого Панька: «Німцями називають у нас всякого, хто лише з чужої землі, хоча б то француз, чи цісарець, чи швед — все німець» («Ніч перед Різдвом»). До недавнього часу європейці «молдаванами» називали циган та греків, а «киргизами» — різні народи Середної Азії, передусім казахів і туркменів тощо. В Україні та РосіїдоХІХ ст. «татарами» іменували мало не всіх представників східних народів.

Між конкретним етносом та його назвою не завжди існує абсолютна відповідність, тобто, як відзначав Лев Ґумільов, вони «не перекривають один другого». За таких обставин кілька етносів може носити одне й те ж саме ім’я або ж, навпаки, один етнос нерідко має кілька різних назв. Еволюція семантики екзоетнонімів може відбуватися і в зворотному напрямі — від імені власного до загального. Так, тюрками до VI ст. називали нечисленний народ, що проживав на східних схилах Алтаю. Після того, як він поширив свої володіння до узбережжя Азовського моря, де утворився Великий каганат, підкорені народи, що тут проживали, крім збереження власних імен, також почали називатися «тюрками». У XVIII ст. цю назву вчені вже почали вживати стосовно мало не всіх кочових спільнот, а зі створенням у XIX ст. лінгвістичних класифікацій до тюркської мовної групи були зараховані народи, які ніколи не належали до тюркських народів, зокрема чуваші, якути, турки-османи.

Отже, етноніми відіграють роль своєрідного маркера, який сприяє збереженню «аріадниної нитки» при дослідженні складних і суперечливих процесів етногенезу, міжетнічних стосунків та етнокультурного розвитку українського народу. Водночас слід розуміти, що етнонім передає (фіксує) лише назву спільноти, а не її конкретні характеристики. Відтак не варто перебільшувати, а тим паче абсолютизувати значущість етнонімів у вивченні вказаних проблем, що може призвести до упереджених висновків. Розкриваючи складність і мозаїчність етнічних процесів, етноніміка відкидає «етнічну зарозумілість», формуючи щире та прихильне ставлення до представників іноетнічних спільнот.

Література: Баран В. Д. Давні слов’яни. — К., 1998; Брайчевський М. Ю. Походження українського народу // Матеріали до української етнології.—1995. — Вип. 4; Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. — М., 1983; Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. —М., 1997; Грушевський М. С. Історія України, Р. С., т. І. — К., 1991; Дашкевич Я. Основні етапи історії української нації. Міфологізація і деміфологізація // Родовід. — 1991 _ ч. 2; Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1999; Залізняк Л. Л. Проблеми етногенезу українців з позицій сучасної європейської етнології// Маґістеріум. — Вип. 6. — К., 2001; Ісаєвич Я. Походження українців. Історіографічні схеми та політика // Матеріали до української етнології. — 1996. — Вип. 1; Лозко Г. Етнологія України. К., 2001; Мавродин В. Образование древнерусского государства и формирование древнерусской народности. — М., 1971; Мавродин В. Происхождение русского народа. —Л ., 1978; Мавродин М. Формирование русской нации. — М., 1948; Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996; Нельга О. Теорія етносу. — К., 1997; Обушний М. Етнос і нація: проблеми ідентичності. — К., 1998; Павленко В. Н. Факторы этногенеза. —Харьков, 1993; Петров В. Етногенез слов’ян. — К., 1972; СадохинА. П., Грушевицкая Т. Г. Этнология. — М., 2000; Соловьев С. М. История России с древнейших времен. —М., 1988. —Т. І; Степико М. Буття етносу. — К., 1998; Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. — К., 1990; Українці. Історико-етнографічна монографія удвох книгах. —Опішне, 1999; Феномен нації: основи життєдіяльності. — К., 1998.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...