http://www.nachnisdivana.ru/

Українська етнологія

Розділ II. Етногенез та етнономіка українського етносу

Тема 1. Проблема українського етногенезу (україногенезу)

Важливий внесок у науково-теоретичне опрацювання проблем етногенезу й україногензу зокрема зробили такі українські та зарубіжні вчені, як М. Грушевский, Л. Ґумільов, В. Баран, Ю. Бромлей, М. Брайчевський, Ентоні Д. Сміт, А. Пономарьов, О. Нельга, Я. Дашкевич, В. Євтух, Я. Ісаєвич, І. Варзар, М. Обушний, М. Тиводар, С. Римаренко, А. Шевченко, О. Кортунов, B. Скуратівський, Л. Залізняк, С. Макарчук, Г. Лозко, Дж. Арон, C. Лур’є, С. Павлюк, О. Бочковський, М. Степико, В. Павленко та ін. Оскільки ця тема пов’язана з питанням ідеологічноїдеміфологізації, то для її розуміння доцільно ознайомитися з працями російських та радянських істориків, зокрема С. Соловйова, В. Мавродіна та ін.

Концепції етногенезу та формування українського етносу

Виходячи з різного розуміння проблеми походження та формування українського етносу, протягом останнього століття виникло багато концепцій і теорій, що прагнули її пояснити. Значний вплив на такі наукові пошукування мали ідейна заанґажованість, пануючі загальнотеоретичні постулати, громадянський романтизм чи консерватизм та інші характерні для тієї чи іншої епохи, ідеологічні явища. Серед безлічі теоретичних конструкцій можна вирізнити принаймні п’ять основних концепцій формування (етногенезу) українського народу. Це: автохтонна, трипільська, ранньослов’янська, києворуська та пізньосередньовічна. Умовність такого поділу, з одного боку, зумовлюється численними модифікаціями названих концепцій, а з другого — всередині кожної з них існують різні варіанти і течії. З цим питанням тісно пов’язана проблема періодизації процесів етногенезу та формування українського етносу.

Автохтонна концепція. Поняття автохтонний (походить від грецького «auths» — сам та «chtones» — земля) означає належний за походженням до даної території (землі), місцевий, абориґенний. Передусім слід вказати на існування автохтонного (автохтонізм) та міграційного (міґраціонізм) підходів до проблеми походження українського етносу. Прихильники першого (М. Грушевський, В. Хвойко, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков та ін.) відштовхувалися від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишалася обезлюдненою, тому саме ці автохтони становили головну «етногенетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоетнічні елементи. Прихильники міґраціонізму доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які прокочувалися територією України, були настільки всеохоплюючими та мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних суспільностей.

Сильна сторона автохтонної концепції полягає в тому, що вона спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її прихильники вважають, що саме неперервність, а не набір певних ознак є визначальним фактором формування етнічних суспільностей.

Концепцію автохтонності українського народу в загальному вигляді обґрунтував Михайло Грушевський у першому томі «Історії України-Руси» та інших працях. Спираючись на всі доступні джерела (зокрема праці античних, східних, а також польських, чеських та інших авторів), він розкрив комплекс етноісторичних проблем походження і розселення українців, окреслив їх автохтонну територію, охарактеризував наступність розвитку культури, мови і побуту. Цю концепцію поділяє чимало сучасних учених. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично еволюціонізувало в одне зі скіфських племен — неврів, від них — в антів, а потім — у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці. Між прихильниками цієї концепції існують певні розбіжності у трактуванні та інтерпретації різних ланок цього етногенетичного ланцюга.

«Отже правітчизну нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати у середнім Подніпров’ї, де він міг бути автохтонним в тім значенню, що сидів тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає».

М. Гоушевський «історія України-Руси».

Найслабшою стороною цієї автохтонної теорії є заперечення етногенезу як початкового моменту зародження етносу, бо українці тут, фактично, існують стільки ж, скільки існує людина сучасного типу. Крім того, вона недооцінює фактора впливу іншоетнічних спільнот, які шляхом постійних міграцій спричиняли глибокі зміни в етнічній ситуації на українській території.

Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо як перша, так і друга спираються на ідеї безперервності. Але в останній час у літературі вони цілком оправдано розглядаються окремо. Вважається, що основи трипільскої теорії сформулював Я. Пастернак наприкінці XIX ст. У 1990-х роках вона відродилася у дещо модифікованому вигляді, а іноді набувала характеру простої містифікації. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на ґрунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем’я неврів, згодом — в антів і далі — у спільноту часів Київської Русі. Частина прихильників цієї теорії заперечує етнічну спільність українців зі слов’янами.

Ранньослов’янську концепцію походження українців багато сучасних учених вважає найбільш прийнятною, хоча навколо її окремих положень точаться гострі дискусії. Прихильники цієї концепції витоки українців пов’язують безпосередньо із проблемою походження слов’ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд із територіальним аспектом другим важливим арґументом на її користь є часовий фактор. Український етнос як частина слов’янського світу з’явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях, не втрачаючи при цьому «аріаднину нитку», за якою йшло формування українців. Важливо відзначити, що для обґрунтування цієї теорії використовуються не лише писемні джерела (твори античних авторів), які вміщують багато неточностей і суперечностей, але й матеріали археології та етнолінгвістики.

Киеворуська (давньоруська) концепція має два, зумовлені ідейними факторами, відгалуження. Представники одного з них стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу, який склався з південноруських союзів племен — волинян, полян, деревлян, хорватів, уличі», тиверців. Усі держави, навіть такі величезні поліетнічні конґломерати, як імперії (Римська, Британська, Російська, радянська та ін.), мали своє «консолідуюче ядро» у вигляді державотворчого «імперського» (панівного) етносу. В Давньоруській державі таким консолідуючим ядром виступали руси-українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму.

Прихильники другої точки зору, що, як побачимо далі, стала витвором радянської ідеології, але зберігає певні позиції і в наш час, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася т. зв. давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов’янські народи — росіяни, українці та білоруси. У розрізі таких двох позицій вирішується питання про право на історичну спадщину Київської Русі.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов’язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у XII—XIII ст, а завершився лише у XIV—XV ст, після монгольської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов’янських народів. Насправді ж, як побачимо далі, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя, є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині XIX ст, коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній самостійний розвиток. У 60—80-х роках XX ст. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов’янських народів, що входили до складу СРСР На цій основі, спираючись на ідею інтернаціоналізації, монтувалася теорія створення єдиної історичної спільності «радянський народ», що мав формуватися шляхом злиття всіх націй.

Окрім вищеназваних, є й інші теорії походження українського народу, що будуються на основі комбінації різних етнотворчих процесів, які відбувалися у певному часі на нашій території, а також на основі антропологічних ознак, що з’являлися внаслідок кровозмішування. На такій основі, наприклад, ще в кінці XIX ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов’ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово перебували на території України. Вона має чимало послідовників і серед сучасних дослідників. Одні з них етногенез праукраїнської суспільності виводять із синтезу слов’янських з іранськими та урало-алтайськими, головно тюркськими, елементами. При цьому доводиться, що праросійська спільнота сформувалася на основі синтезу переважаючого угро-фінського з урало-алтайським компонентом за незначної участі слов’янського субстрату. Інші дослідники, применшуючи роль в україногенезі слов’янського компонента, важливу роль у цьому процесі надають волзьким булгарам і навіть деяким китайським племенам.

Виникнення численних екзотичних неарґументованих, а почасти й псевдонаукових гіпотез про походження українського народу зумовлюється невизначеністю предмета дослідження та багатьма іншими, зокрема й політичними, факторами. У такому розрізі правомірною є постановка питання вченого Л. Залізняка, який вказує, що при вивченні історичних витоків українського етносу слід визначити, що ми шукаємо: наших предків чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Пращурами тією чи іншою мірою можна вважати всі народи, що в давнину проживали на українській землі (кімерійці, скіфи, сармати, фракійці, хозари, татари та ін.). З одного боку, їхні етнокультурні здобутки вплинули на формування української культури, з другого, також незаперечною є й генетична спорідненість, бо, зрештою, сучасна людина є носієм генного коду всіх попередніх біологічних форм.

Проте це зовсім не означає суцільну хаотичність процесів етногенезу, де неможливо визначити певні закономірності та конкретні напрями. Кожен народ відрізняється від іншого не окремими ознаками, а всім комплексом етновизначальних критеріїв і характеристик (територія, мова, форми життєдіяльності, культура, самосвідомість, етноніміка тощо). Така унікальна комбінація всіх головних елементів створює самобутню етнічну суспільність, яка має право називатися «самостійним народом-етносом». Отже, кожен з них повинен пройти свій неповторний шлях зародження і становлення, що, зокрема, й доводить феномен україногенезу та формування українського етносу.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89

Вам также может понравиться...